Розділ 13. Набридлива служниця. Турбота

Фортеця Гуаньду. Маєток Лі.

Ззовні швидко темніло: осінній день завершувався разом із західним сонцем, що відкидало в вікно золотаво-помаранчеве світло. Якби не тьмяне сяйво декількох свічок, що мерехтливо наповнювало простір, у кімнаті не було б світла.

Сяомін поворухнулась, побурчала й прокинулась. Вона примружилась та кинула погляд на вікно.

«Вже стемніло, довго ж я спала», - позіхнувши вона й обережно сіла.

Розчісуючи волосся перед дзеркалом, вона подивилась у вікно, там зовсім стемніло. Її брови легенько здригнулись, коли її бліді пальці протягнулись вперед та зі скрипом відкрили вікно. На вулиці було темно. Прохолодний літер приносив у вікно запах рослин із саду.

- Пані, навіщо ви встали біля відчиненого вікна? Вам може стати гірше, - пробурчала Мей Мей, заносячи до кімнати їжу.

Повернувши голову, вона побачила, що Чень Сяомін так і не зачинила вікно. Служниця підняла брови й підвищила голос.

- Пані, ви слухаєте, що я кажу?

- Слухаю, слухаю, - Сяомін повернулась й подивилась на неї з посмішкою, ніби перед нею й не було буркотливої дівчини. – Продовжуй, будь ласка.

Мей Мей поклала на стіл тарілки, зробила три широкі кроки до вікна й простягнула руку, що його зачинити. Але під її рукою прослизнула інша рука й утримала вікно, не даючи його зачинити. Це була хвороблива Чень Сяомін.

Мей Мей повернулась та злякано вирячила очі на Чень Сяомін, яка сказала з напів посмішкою:

- Я просто хочу відчути вітер та подихати повітрям. Адже воно весь день зачинене…

- Але, якщо ви захворієте, господар Лі не пробачить мені цього.

Чень Сяомін вже почала дратувати ця юна особа. Її темні непроникні очі дивились на служницю абсолютно спокійно. Мей Мей відчула холодну ауру, яку випромінювала пані, поглядаючи на неї.

«Можливо, я була занадто різка з нею? Я не мала так грубо себе поводити…», - подумки злякалась Мей Мей, понуривши голову.

Вся кімната поринула в напружену тишу. Атмосфера стала ще більш важкою й почала давити на служницю.

- Якщо пані Чень не хвилює її здоров’я, то ти, дитинко, нічого не зможеш із цим вдіяти, - почувся позаду приємний жіночий голос.

Очі присутніх зараз же розвернулись до неочікуваної гості.

- Пані Сяомін, у таку погоду як зараз, дуже легко підхопити застуду, особливо якщо довго стояти біля відчиненого вікна, - стримано повторила жінка, киваючи в сторону вікна. – Так що покваптесь і зачініть його.

Сяомін нічого не лишилось, як зачинити вікно та повернутись назад до ліжка.

- Пані Яньгуан, ви нарешті повернулись, - засяяла Мей Мей.

Яньгуан кивнула.

- Мей Мей, залиш нас, - ліниво мовила жінка.

Служниця не промовивши більше ні слова швидко залишила кімнату.

Чень Сяомін і Яньгуан у повній тиші поглянули одна на одну.

- Пані, хто ви така? – від тону Чень Сяомін віяло відчутним холодом.

Незнайомка явно була здивована тоном дівчини, але незабаром вираз її обличчя змінився. Вона з цікавістю в очах продовжила розглядати Сяомін.

- Я - людина завдяки якій ти ще можеш тут стояти, - байдуже кинула незнайомка. – Моє ім’я Яньгуан, я лікарка. Раджу тобі тимчасово перестати геройствувати та відновити сили.

Дівчина промовчала. В її обличчі, зверненому до лікарки, Яньгуан побачила полегшення та розуміння.

На деякий час запанувало мовчання, злегка розведене звуком дихання їх обох.

- Дякую за мій порятунок, - підводячись з ліжка сказала Сяомін і вклонилась лікарці.

Коли Сяомін вставала, жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся. Яньгуан здалось, що дівчина навіть не усвідомлює, що на її мініатюрному тілі з’явилась глибока рана. Не дивлячись на тендітність у цій дівчинці прихована лякаюча сила. Лице було симпатичним, але зараз світла шкіра стала білоснішною та ніби прозорою, без натяку на рум’янець, що створювало враження слабкого та вразливого створіння. І як така дівчина могла взагалі справлятися з небезпечними та складними ситуаціями?

- Сяомін, якщо ти так вдячна мені, повертайся у ліжко й дай оглянути твою рану, - спокійно мовила Яньгуан.

Сяомін слухняно лягла на шовкові простирадла. Яньгуан зняла пов’язку.

- Рана швидко загоюється, - заключила лікарка вона, присипаючи білим порошком. – Однак, поглянь, твої різкі рухи ледь знову не відкрили кровотечу. Маєш поберегти себе деякий час.

- …Добре, - відізвалась Сяомін помітивши серйозний погляд лікарки.

Лі Цян Вей проходячи повз, окинув поглядом приміщення, що відкривалось для нього через поріг із відчиненими навстіж дверима, й затримав його на Сяомін, яка в той момент сиділя на ліжку. Дівчина розповляла з Яньгуан, не пропускаючи жодного слова лікарки. В цей момент вона виглядала дуже жвавою.

- Я не буду тебе ні про що розпитувати, - з легкою посмішкою сказала Яньгуан. – Я розумію тебе краще, ніж хтось інший. Але дам пораду: покинь цю справу, допоки не втратила життя.

Дівчина відсторонено поглянула в темне вікно.

- Війна, як гіганська прірва, здатна поглинути несчислену кількість життів за короткий проміжок часу. Зруйновані будинки, осиротілі сім’ї, випалена земля. Моя смерть у порівнянні з цим – ніщо.

Думки дзигою крутились в голові Сяомін, але додумати їх не вдалось.

- Хто тобі сказав ці слова? – пролунав із дверей глибокий і потужний голос генерала Лі.

«Не кімната, а прохідний двір», - подумки обурилась Сяомін. Її вираз обличчя залишився незворушним, а погляд холодним.

- Мій батько, - майже не чутно відповіла вона.

Дивно, але ці слова здались Лі Цян Вею дуже знайомими. Він чув їх в дитинстві від одного з генералів Небесного війська.

Сяомін здалося, що генерал різко відчитає її або навіть буде відкрито висміювати, особливо з урахуванням минулої неловкой ситуації, одначе він різко змінив тему:

- Як вона? – спитав він Яньгуан.

- Набагато краще, - кинула лікарка. – Нехай відпочине хоча б декілька днів, рані необхідний спокій.