Том 1. Розділ 6. Щаслива. Спочатку повернутись додому

Світ на межі часу та простору. Місячна долина у Небесному царстві.

Непомітно для себе, небожителька Сяомін пройшла більшу частину знайомого шляху. Між стародавніх дерев вже проглядалися силуети міських будівель маєтків та сяючих палаців.

Не стримавши хвилювання, дівчина щосили побігла, на зустріч рідним місцям, за якими вона так сумувала. Залишалося всього декілька кроків – і ліс позаду. Веселий плескіт води під невеличким кам’яним містком на узліссі, змусив дівчину зупинитися. Відразу за цією переправою, оточений кленами, чекав на неї батьківський дім.

Маєток сім’ї Чень розташовувався на заході Місячної долини, у самій мальовничій частині містечка. Будівля була більшою, порівняно з довколишніми, та виділялась елегантним оздобленням, але не була цяцькована, на відмінну від палаців вельмож. Усе видавало, що тут мешкає небожитель особливого статусу.

Швидко переправившись через струмок, дівчина попрямувала до дерев’яних воріт маєтку, оздоблених металевою ковкою. Дерев’яна табличка, що висіла над ними, з надписом «Сіфен» (західний вітер), виблискувала у проміннях обіднього сонця. Легенько привідкривши ворота Сяомін збиралась зазирнути на подвір’я, але зупинилась. Вона помітила, що перехожі, проходячи повз неї, ніби не помічали підозрілої особи, яка не приховуючи своїх намірів, намагається проникнути до чужого маєтку. Сяомін підійшла до першого зустрічного перехожого: 

- Дівчино, зачекай... Дозволь спитати… - звернулась вона до юної дівчини, яка проходила повз. На вигляд їй було років дванадцять. Блакитне вбрання, яке зазвичай носили служниці великих сімей, підкреслювало витончену фігуру дівчини та додавало ніжності юному обличчю.

Небожителька очікувала, але відповіді не послідувало. Незнайомка навіть не давала ознаки, що почула її. Тоді Сяомін простягнула руку, щоб зупинити зарозуміле дівчисько, але доторкнутись до неї так і не змогла. Її рука спокійно пройшла крізь тіло, не зустрівши жодної перепони. Сяомін завмерла, злякано поглянувши на свої руки, намагаючись швидко скласти усі факти докупи і зрозуміти, що відбувається.

«Певно, я не можу ні з ким взаємодіяти у своїх спогадах. Можливо, я всього лише спостерігач?», - припустила небожителька. – «В такому випадку, я точно зможу побачити те, що колись давно закарбувалось у моїй пам’яті. Звичайно, якщо хранитель не здатен показати і спогади інших… ».

Тепер не боячись, що її поява може якимось чином повпливати на хід подій, Сяомін сміливо відчинила ворота свого дому та зайшла всередину. Їй відкрився такий рідний великий та завжди доглянутий передній двір. У цю пору квітли персикові дерева, які так любила матінка. Під розлогим деревом стояв різьблений кам’яний стіл, за яким теплими літніми вечорами збиралася уся родина.

Велична будівля розкинулась посеред двору. Дах угнутої форми був вкритий чорною черепицею. Стіни були вкриті візерунками та зображенням журавлів. Під карнизні площі теж були оздоблені орнаментом синього кольору. Червоні дерев’яні опори були широкими та міцними.

Але куди усі ділись? Зазвичай багатолюдний двір, зараз був тихим та покинутим, навіть слуги які завжди бігали у справах, кудись зникли.

Забувши, що її ніхто не чує, Сяомін вигукнула:

- Матінко! Батько! Сестро! Де ви всі?

Вона перевірила кімнати, але нікого так і не знайшовши, вирішила піти до їдальні. Тут вона нарешті натрапила на декількох служниць та підслухала їхню розмову:

- Ти чула, кажуть, що господарі сьогодні знову вирушили до гірського водоспаду? Чи не занадто часто вони ходять у те зловісне місце? Я чула, у давні часи там загинуло багато солдат, тому тепер на гірських схилах відбуваються дивні речі: вода зненацька починає текти в протилежному напрямку, здіймається сильний вітряний вихор, а в тернистих зарослях гірського узлісся часто знаходять мертвих тварин… Мені завжди казали, що то гибла місцина, забороняючи навіть ногою ступати в ті землі. Так що ж там робить господар, та ще й з дітьми? – здивовано спитала молода служниця в куховарки.

- Що ти таке кажеш?! Ти не так давно сюди потрапила й ще не знайома з усіма правилами цього маєтку, але дивись, щоб таких розмов більше ніхто не почув, інакше тобі не уникнути покарання. Тут навіть у стін є вуха... Це справи генерала Чень та його сім’ї, ніколи не згадуй про це, якщо не хочеш, щоб тебе вважали шпигункою та позбавили життя! Краще повертайся до роботи і допоможи мені, – погрозливим тоном сказала пихата жіночка, вказуючи на досі не порізані овочі.

Від слів старшої, молода служниця замовкла. Її обличчя стало мертвотно-блідим.

«Навряд чи це було в моїх спогадах» - засумнівалася Сяомін, слухаючи цих двох. – «Тут або цей простір здатен зберігати спогади і інших людей, або хранитель грає в брудні ігри. Хоча, навіщо цьому духу придумувати думки якоїсь служниці? Тим паче, що вона ніяк не впливає на цю історію…».

Зібравши усі свої сили, Сяомін стрімголов покинувши маєток, вибігла на широку вулицю. Вона з задумливим виразом обличчя поглянулав далечінь, на ходу прораховуючи найкоротший шлях. 

Місячна долина настільки велика, що пройти її з кінця в кінець навіть за один день неможливо. Навіть якщо не губитись в заплутаному павутинні звивистих вулиць і глухих провулків.