Розділ 6. Щаслива. Спочатку повернутись додому

Світ на межі часу та простору. Місячна долина у Небесному царстві.

Непомітно для себе, Чень Сяомін пройшла більшу частину знайомого шляху. Між стародавніх дерев вже проглядалися силуети міських будівель.

Не стримавшись, дівчина побігла зі всіх сил, щоб швидше побачити місце, де вона зростала та проводила свої найщасливіші дні. Всього декілька кроків – і ліс позаду. Веселий плескіт води під невеличким кам’яним містком змусив Сяомін зупинитись. Відразу за цією переправою, оточений кленами, стоїть її батьківський дім.

Маєток сім’ї Чень розташовувався на заході Місячної долини, у самій мальовничій частині міста. Будівля була більшою, порівняно з іншими, та виділялась елегантним оздобленням. Усе видавало, що тут мешкає небожитель особливого статусу.

Швидко переправившись через річку, дівчина попрямувала до дерев’яних воріт маєтку, оздоблених металевою ковкою. Дерев'яна табличка, що висіла над ними, з надписом "Сіфен" (західний вітер), сяяла в промінні обіднього сонця. Легенько відчинивши ворота так, щоб ніхто її не помітив, Сяомін збиралась зазирнути на подвір’я, але зупинилась. Її увагу привернуло те, що перехожі, проходячи впритул біля неї, ніби не бачать підозрілої дівчини, яка не приховуючи своїх намірів, намагається пролізти до чужого маєтку. Сяомін підійшла до першого зустрічного: 

- Дівчино, зачекай... Дозволь спитати… - звернулась Чень Сяомін до дівчини, яка проходила повз. На вигляд їй було років дванадцять. Блакитне вбрання, яке зазвичай носили служниці великих сімей, підкреслювало витончену фігуру дівчини та додавало ніжності юному обличчю.

Але відповіді не було. Незнайомка навіть не подала вигляду, що почула Небожительку. Тоді Чень Сяомін схопила невиховане дівчисько за руку, але доторкнутись до неї так і не змогла. Рука спокійно пройшла крізь тіло дівчини, не зустрівши ніякої перепони. Чень Сяомін завмерла, злякано поглянувши на свої руки, намагаючись швидко скласти усі факти докупи і зрозуміти, що відбувається.

"Це добре. А ти, можна сказати, спостерігач, Чень Сяомін, - припустила Небожителька. - Певно, я зможу побачити лише те, що колись давно закарбувалось у моїй пам’яті."

Тепер не боячись, що її поява може якимось чином повпливати на хід подій, Сяомін сміливо відчинила ворота свого дому та зайшла всередину. Їй відкрився такий рідний великий та завжди доглянутий передній двір. Тут саме рясно рожевим цвітом квітли персикові дерева, які так любила матінка. Під розлогим деревом стояв різьблений кам’яний стіл, за яким теплими літніми вечорами збиралася уся родина.

Велична будівля розкинулась посеред двору. Дах угнутої форми був вкритий чорною черепицею. Стіни були вкриті візерунками та зображенням журавлів. Під карнизні площі теж були оздоблені орнаментом синього кольору. Червоні дерев’яні опори були широкими та міцними.

Але куди усі ділись? Зазвичай багатолюдний двір, зараз був тихим та покинутим, навіть слуги які завжди бігали у справах, кудись зникли.

Забувши, що її ніхто не чує, Сяомін вигукнула:

- Матінко! Батько! Сестро! Де ви всі?

Вона перевірила кімнати, але нікого так і не знайшовши, вирішила піти до їдальні. Тут вона нарешті натрапила на декількох служниць та підслухала їхню розмову:

- Ти чула, кажуть, що господарі сьогодні знову вирушили до гірського водоспаду? Чи не занадто часто вони ходять у те зловісне місце? Я чула, у давні часи там загинуло багато солдат, тому тепер на гірських схилах відбуваються дивні речі: вода зненацька починає текти в протилежному напрямку, здіймається сильний вітряний вихор, а в тернистих зарослях гірського узлісся часто знаходять мертвих тварин… Мені завжди казали, що то гибла місцина, забороняючи навіть ногою ступати в ті землі. Так що ж там робить господар, та ще й з дітьми? – здивовано спитала молода служниця в куховарки.

- Що ти таке кажеш?! Ти не так давно сюди потрапила й ще не знайома з усіма правилами цього маєтку, але дивись, щоб таких розмов більше ніхто не почув, інакше тобі не уникнути покарання. Тут навіть у стін є вуха... Це справи генерала Чень та його сім’ї, ніколи не згадуй про це, якщо не хочеш, щоб тебе вважали шпигункою та позбавили життя! Краще повертайся до роботи і допоможи мені, – погрозливим тоном сказала пихата жіночка, вказуючи на досі не порізані овочі.

Молода служниця затихла. Її обличчя стало мертвотно-блідим.

Зібравши усі свої сили, Чень Сяомін стрімголов покинувши маєток, вибігла на широку вулицю. Дівчина з задумливим виразом обличчя дивилась у далечінь, на ходу прораховуючи найкоротший шлях. 

Місячна долина настільки велика, що пройти її з кінця в кінець навіть за один день неможливо. Навіть якщо не губитись в заплутаному павутинні звивистих вулиць і глухих провулків.

Власне кажучи, територія була надто великою. На той час Місячна долина нараховувала біля двох сотень будинків та маєтків, без урахування чайних будиночків, постоялих дворів та інших міських будівель, запозичених у людської раси. Швидко дібратись через усе місто на інший край долини було небезпечно, навіть для фізично загартованого воїна, а коня тут дістати було неможливо.

Чень Сяомін провела пальцями крізь темне волосся а тоді порушила тишу.

- Агов! Хранителю! Я знаю, ти тут! Не міг би ти допомогти мені, інакше я буду вічність бігати по місту, розшукуючи свою сім’ю.