Розділ 31. Лихі знаки

Лоян, північна столиця імперії.

Поки Чень Сяомін торувала шлях вузькими вулицями Гуаньду, повертаючись до маєтку, генерал Лі Цян Вей прибув до Лояну - північної та найбільшої з трьох столиць величної імперії.         

На в’їзді до столиці, на Західних воротах генерал безперешкодно минув охорону, показавши свій жетон.  Він надто давно не був у Лояні, але благоговійні погляди воїнів і досі переслідували його.

На мить зупинившись від увібрав у себе дух цього міста. Життя у Лояні було набагато насиченішим, ніж у маленькому місті-фортеці Гуаньду. Каравани з дальніх кінців імперії та інших країн приїздили сюди, лавки торговців майорили різними кольорами, а люди гомоніли на широких вуличках.

Чотирикутні дозорні вежі, висотою у три поверхи височіли над містом, наче кам’яні велетні, охороняючі порядок. Кольорова циліндрична черепиця, що вкривала дахи веж, виблискувала на яскравому ранковому сонці, а фігура птаха на вершинах ніби тягнула їх в небо.

Маєтки знаті теж виділялись серед інших споруд своїми розмірами й розкішним оздобленням.

Все в Лояні сяяло та привертало увагу – не дарма його прозвали «Величною перлиною імперії».

Лі Цян Вей спокійно поїхав верхи, даючи час зівакам розійтись з його шляху. Він ясраво виділялась на фоні інших людей: його силует вселяв благоговіння, здавалось, він затьмарив собою навіть сонячне світло. Його спадаюче, з відтінком чорного, волосся розвівалось на вітру, а мантія сапфірового кольору струменіла вниз прекрасними складками. Його шкіра була грубуватою через постійне знаходження на повітрі, відрізняючись від блідої, майже білої шкіри жителів столиці. Між бровами виднілась глибока сморшка, додаючи йому віку, аї темні очі були яскравими, і здавалось, що навіть небо з міріадами зірок не здатне їх затьмарити.

Люди в шоці піднімали очі та відступали в сторону.

- Мені здається, чи це генерал Лі Цян Вей?! – почувся голос з натовпу.

- Так, це він! – підхопив другий.

Його зустрічали гарячі вітання тисяч простолюдинів. І так перед генералом поважно схиляли голови молоді люди та старці, жінки і діти – неначе перед ними був сам імператор.

Лі Цян Вей пам’ятав, як був вигнаний зі столиці, неначе пес, що набрид хазяїну. І от, він повернувся. Звістка про те, що улюблений генерал Лояну повернувся, мабуть приніс радість і спокій людям. Та головне, це принесло неспокій можновладцям.

Намагаючись швидше залишити генерал пришвидшив свого коня, розганяючи натовп.

Імператорський палац був оточений високою стіною з кам’яними вежами тай.

Спішившись, Лі Цян Вей минув величні ворота палацу та віддавши коня слузі, попрямував до центрального палацу Вень-де.

Перед сходами, що вели до палацу, його зупинили декілька чоловіків похилого віку. Вони були одягненні в шовкові халати та тримали в руках дерев'яні таблички. Обличчя чоловіків сяяли відразою.

- Міністре фінансів, міністре обрядів, вітаю вас, - в поклоні схилився генерал.

- Пане міністре, дивіться хто вшанував своєю присутністю імператорський двір. Це ж вигнаний генерал Лі Цян Вей, - діловито мовив міністр фінансів.

«Старий лис».

- Минуло два роки, як ви, генерале Лі, залишили північну столицю. Що ж вас привело до імператорського палацу? - поцікавився міністр обрядів.

Лі Цян Вей провів рукою по обличчю збоку.

- Так, пройшло доволі багато часу, - вимовив він із дивною сумішшю сум’яття й суму. – В мене є важливі причини для візиту, але це не стосується міністра.

Чоловіки невдоволено поглянули на генерала.

Лі Цян Вей тримався високомірно, але насправді він мав стомлений та дещо хворобливий вигляд. Не те що невдоволений, але якийсь порожній, якби йому не вистачало чогось життєво важливого.

Міністр фінансів помітив різницю. Жести молодого генерала стали стриманіші. Голос не такий глибокий. Навіть очі були не такі ясні, як колись. У них наче колір потьмянів. Вони менше скидались на темну ніч, ніж раніше. Тепер вони були схожі на темне вугілля із чорними зернятками в центрі.

У той же час його погляд став суворішим, в ньому читалась мудрість. Від його потужної енергетики по спині міністрів пробіг холодок.

Безперечно, життя на прикордонних територіях змінило Лі Цян Вея. І зробило його ще небезпечнішим…

- Міністре фінансів, дивлюся, з роками ви не втратили своєї промовистості, - самовдоволено промовив генерал Лі. – Мені цікаво, ви так і продовжуєте брати взятки та спекулювати на продажі товарів у своїх лавках?

- Кхе, кхе. Не знаю про ви кажете.

Лі Цян Вей лукаво посміхнувся, його обличчя при цьому дещо оживо.

- Генерале, ваші слова... Ви погрожуєте міністру? - запитав міністр обрядів.

- Ні в якому разі, - мовив Лі Цян Вей. Він побачив посірілі від злості обличчя міністрів, що дивились на нього, та квапливо додав: - Це всього лише мої необдумані слова. Я не мав наміру образити міністрів, прошу вибачення, - схилив голову генерал, а про себе посміхнувся.