Том 1. Розділ 12. Повернення в Гуаньду

Кілька днів поспіль безперестану лив сильний дощ, і лише на ранок третього дня, хмари нарешті розсіялись, пропустивши промені немовби ще теплого сонця. Осінь усе глибше заходила в землі Піднебесної, охоплюючи округ за округом, з півночі на південь.

Минав час, але Сяомін так і не приходила до тями. Мей Мей регулярно міняла пов’язки, обережно накладаючи цілющу мазь, щоб уникнути запалення рани.

Минулої ночі Сяомін стало гірше. В неї знову піднявся жар, дихання стало ледь помітним, а серце, здавалося, от-от зупиниться. У гарячці, крізь затьмарений розум, дівчина безутішно кликала батьків, благаючи щось зупинити.

Увесь цей час Лі Цян Вей не відходив від дівчини, обтираючи її обличчя й шепочучи: «Все гаразд…», тримаючи за руку.

Йому до глибини душі було шкода дівчину, хоча вираз його обличчя, як і завжди, залишався суворим та непроникним.

На щастя, перед світанком стан пораненої нарешті стабілізувався.

***

Надворі вже займався новий день.

Важко було сказати, скільки минуло часу, коли Сяомін нарешті розплющила запалені повіки. Зрозумівши, що лежить у незнайомому місці, вона миттєво насторожилася й прислухалася, проте з коридору не долинало жодного звуку.

Дівчина спробувала підняти руки, але відчула біль у м’язах.

«Отже, я все-таки жива, - подумала Сяомін. - Але де це я?»

Спершись на ліжко, вона спробувала різко підвестися і в ту ж мить пошкодувала про це. Голова налилася свинцем, ослабле тіло хитнулося, а різкий біль в районі живота змусив дихати через раз. Дівчина завмерла, затамувавши подих і тримаючись за бік, аж поки біль трохи вщух.

Вона обвела поглядом кімнату: простір був оформлений просто, але функціонально зручно. Вміст поличок та шаф був чітко та зрозуміло структурований, на столі панував ідеальний порядок, доповнював картину простий дерев’яний стілець. На перший погляд здавалось, що все підібрано навмисно – у простому стилі, зі строгими чіткими лініями, лише синє та коричневе. Охайно, витончено, організовано, функціонально.

«Людина, що мешкає тут, має бути суворою та педантичною», - зробила висновки Сяомін.

Однак при більш прискіпливому розгляді можна було помітити маленькі красномовні деталі, такі як, наприклад, великий різьблений стіл із червоного дерева, дорогі порцелянові вази на одній з полиць шафи, чорний шовковий халат перекинутий через спинку стільця. Багато інших мілкий елементів інтер’єру. Навіть від простирадл, на яких вона лежала, віяло багатством і витонченістю смаку господаря кімнати.

Сцени схожі на швидко мінливі кадри кінострічки почали проноситись перед її очима, несучи занадто великий потік інформації, від чого розболілася голова. Це змусило тіло, яке нещодавно піднялося, впасти назад на м’який килим.

Стиснувши зуби, вона стримувалась деякий час. Біль, накочувався хвилями, неначе прилив, змушуючи Сяомін застогнати.

***

Цієї ночі Цян Вей знову не міг заснути. Повернувшись на світанку до своїх покоїв, він прийнявся продивлятись нові військові звіти. Генерал продумував тактику захисту в разі нової атаки на фортецю, детально все обговорюючи з Інь Ци. Через це помічник теж залишився без сну.

Несподівано з сусідньої кімнати почувся гучний звук падіння.

- Що це за шум? - здивовано спитав Цян Вей у помічника, відірвавши погляд від звіту.

- Не знаю, - потиснув плечима Інь Ци, - але звук доносився з ваших покоїв.

Молодий генерал відклав усі папери та ринувся до сусідніх покоїв. Дорогою він наштовхнувся на Мей Мей і відправив на кухню, приготувати відвар.

Відчинивши двері Цян Вей побачив Сяомін, яка лежала на підлозі, певно впавши, намагаючись піднятися з ліжка. Зелений халат, що вкривав її тіло, дещо з’їхав, оголивши плече. Відчувши це, вона кволо підтягнула одяг і намагалася сісти. Але ця спроба не увінчалася успіхом - невдало розвернувшись, вона знову відчула різкий колючий біль, який змусив її зморщитись та стиснути рану.

Сяомін подумки лаяла себе через слабкість. Вона не раз отримувала незначні поранення в минулому, але кожного разу її рятувала вроджена здатність швидко відновлюватись, але цього разу доля вирішила погратись з нею у гру на виживання.

Почувши кроки, вона підняла голову і побачила постать командуючого, що немов сяяла у ранкових променях сонця.  

- Чень Сяомін, ти нарешті прийшла до тями! - полегшено видихнув Цян Вей підходячи до дівчини. - Не рухайся, інакше рана знову відкриється та почне кровоточити.

Дівчина застогнала, її дихання стало утрудненим. Вона немовби ширяла над власним тілом. Щоразу, коли генерал говорив, гострі шипи врізались дівчині у скроні, а перед очима з’являлися білі спалахи.

– Потерпи, - пробурмотів генерал Цян Вей. – Зараз стане легше.

Він легким рухом підняв поранену з підлоги й обережно вклав назад у ліжко, накривши ковдрою. Сівши поруч, простяг руку та провів по тканині вздовж її тіла декілька разів.

Сяомін відчула, як повітря довкола них наповнилося слабкими потоками пульсуючої енергії, але не надала цьому значення. Надто сильним був головний біль.