Том 1. Розділ 5. Тіні давно забутого минулого

«Зірки сяють, час спливає.

Лиш небу відомо, що нас чекає...»

Поки тіло Сяомін залишалося без свідомості у світі смертних, її дух блукав у безчассі - там, де тіні спогадів сплітилася з відлунням несказаних слів.

Тривога охопила Чень Сяомін. Хоча її дух відділився від тіла, все ж, вона не померла, тому залишалась пов’язаною зі своїми відчуттями: дихання її стало частішим, а серцебиття відлунням відображалось у вухах.

Намагаючись заспокоїти шалений пульс, Сяомін декілька разів зробила глибокий вдих і видих. Її непокірне тіло відмовлялось зрушити з місця хоча б на крок. Думки небожительки були в хаосі, не дивно, що її стан був таким поганим. Вона всіма силами намагалася повернути контроль над собою.

Оволодівши своїми почуттями та порозмисливши над побаченим, дівчина важко зітхнула.

- Дідько, чому я тут...? І власне, де тут...? Я померла? - вигукнула дівчина, озираючись довкола. - Хто-небудь все ж може мені пояснити, що це за дивне місце? Агов!

У відповідь Сяомін почула лише тишу, тишу, яка тиснула на розум та пригнічувала дух. Почуття безвихідності раптово нахлинуло на дівчину, ніби потужна хвиля, намагаючись затягнути на дно. Чим дужчим був її страх, тим глибше вона занурювалася в непроглядну пітьму. Темрява заполонила усе довкола, не даючи змоги відрізнити небо від землі, і лише торкання опори ногами дозволяло небожительці хоча б трохи орієнтуватися у просторі. 

«Не знаю куди мене закинуло, і що тут взагалі відбувається, але якщо я загинула і це потойбіччя, тоді я його зовсім інакше собі уявляла», - подумала Сяомін, схрестивши на грудях руки, немов намагалась себе захистити.

Мить назад, дівчина спостерігала, як генерал Лі притримував її майже бездиханне тіло, її темно-карі очі сяяли, розкриваючи прихований блиск цього дивного місця. Але зараз все зникло...

«Це смішно, але як же мені зараз не вистачає сонячного світла».

І як тільки Сяомін про це подумала, темрява поступово розсіялася. Різке світло вдарило дівчині в очі, немов тисячі голок пронизали її зіниці. Вона заплющила очі, інстинктивно піднявши руку, щоб заслонитись від білого сяйва. Світ довкола спалахнув яскравими плямами, а потім почав розпливатися в невиразних контурах. 

Сяомін декілька разів кліпнула, намагаючись звикнути до світла. Її голова трохи запаморочилася, і вона зробила крок назад, повернувши рівновагу.

Поглянувши на свою руку, небожителька лише зараз помітила, що одягнена не у військові обладунки, а в чудову сукню з квітчастою вишивкою; її довге темне волосся було обережно укладене і заколоте великою золотою шпилькою у формі фенікса.

Хоча вигляд Сяомін у своїй розкішності не був гідний ні імператорського двору, ні палацу в Небесному царстві, вона сяяла витонченістю та красою юності.

«Давно я не почувала себе такою...гарною».

Чоловічий одяг завжди був для неї зручнішим, функціональнішим та дозволяв приховуватися в тіні. Але зараз, коли вона вперше за довгий час була одягнена в сукню, щось всередині неї змінилось.

Вона обережно провела долонею по ніжній тканині, відчуваючи її м’якість. Неочікувано у повітрі виникло округле бронзове дзеркало в половину росту дівчини і в його поверхні відобразилася не войовниця, а молода пані, граційна та витончена. На мить Сяомін стало не пособі: цей вигляд здавався чужим, ніби вона приміряла маску, яка їй не належала.

Однак, з кожною миттю дивне відчуття збентеження змінювалось неочікуваним теплом. В її душі спалахнуло давно забуте відчуття безтурботного життя в світі небожителів та легкості від спогадів про мрії, що тепер поховані під тягарем військових лат.  

Один помах рукою… Другий… Третій… Кожен рух дівчини супроводжувався приємним шурхотінням тканини. Досхочу покружлявши та помахавши довгими рукавами, вона зупинилась. Якби генерал Лі Цян Вей зараз побачив Чень Сяомін, він би дуже пошкодував про своє невідання. 

- Чого дівчисько здіймаєш стільки шуму? - пролунав у просторі невдоволений голос, змусивши Сяомін здригнутись від несподіванки та переляку.

- Хто тут? Покажися! - вигукнула дівчина і легкий холод пробіг її спиною.

- Я вартівник цієї вічної пустоші. Але тебе не повинно хвилювати хто я, краще запитай себе, ким ти є насправді...? Великий воїн, або дівчина, засліплена жагою до помсти, дівчина, яка боїться справжнього життя поза війною?

- Стоп, що? До чого тут я? Що це взагалі за місце? - нетерпляче вигукнула Сяомін, насупивши брови.

Дівчина нічого не могла зрозуміти.

«Цей чоловічий голос звучить так близько, але звідки він лунає?».

- Зараз ти не у світі мертвих, але й живою тебе наразі складно назвати. Так як ти втратила свідомість через отримані в битві поранення, твій дух зміг проникнути в простір безчассу. Тут не існує ні минулого, ні майбутнього, він недосяжний для багатьох небожителів, і тим більше для смертних.

Сяомін стояла в ступорі, остаточно заплутавшись. Але зараз істина не мала для неї жодного значення. Вона не мала бажання розбиратися що тут відбувається.