Розділ 1. Темрява

Тисяча років тому один мудрець-провидець, будучи на порозі смерті, сказав своєму учневі записати його останнє видіння.

«На землю спуститься самотня зірка, а після знов повернеться на небосхил, знаменуючи крах імперії та відродження прадавніх порядків. Вона створить новий світ, об’єднавши Інь та Янь. Таїться в ній велика сила, що полонить розум, і розпалює стару ворожнечу. Багато людей та богів поляже в пошуках цієї зірки, а хто заволодіє її силою, буде правити світом або знищить його!».

Учень уважно вислухав свого наставника й записав його слова на дощечках. Це був час хаосу та воєн, і зберегти передбачення було вкрай складно, тому було вирішено розповсюдити його по всіх усюдах, як легенду, в очікуванні коли воно стане реальністю.

500 років потому. Східна Хань, місто-фортеця Гуаньду

Ніщо не віщувало наближення страшної небезпеки. Цей ранок видався напрочуд сонячним після декількох днів проливних дощів; починався перший місяць осені, та літо не було готове здавати свої позиції. 

У північних землях імперії, оточене горами, місто-фортеця Гуаньду потрохи починало прокидатись. Торгівці ліниво розкладали свої товари на прилавки, поки міський люд ще спав. На околицях кипіло своє життя: селяни працювали на полях, збираючи врожай.

Однак, коли імперія слабне, її території стають ласим шматком для сусідніх царств. Усякому мирному життю настає кінець.

Раптом усі жителі зачули військові барабани.

Спочатку подумали, що то грім. Однак вчувався певний ритм. Один удар… Другий… Третій… Від цих звуків гриміли стіни. Усі відклали роботу й прислухались.

Ще три удари. Тиша. Тоді барабани знову звелися, цього разу швидше.

Над товстими стінами фортеці запалав сигнальний вогонь, сповіщаючи війська в польових таборах про бойову готовність.

Напад був неочікуваним та війська були напоготові.

Фортеця Гуаньду належала до найменших цитаделей імперії, але й до найбільш захищених. Вона розмістилась на височині, оточена лісом та горами з однієї сторони та річкою - з іншої. Масивні стіни оперізували фортецю з усібіч, високі вежі були всіяні лучниками, а біля двійки подвійних брам (одна виходила на схід, інша – на захід) юрмилося чимало вартових.

Дівчина-командир, одягнена в шкіряні військові обладунки, разом з іншими солдатами здійнялась на масивну захисну стіну. Поглянувши в далечінь, вона намагалась оцінити ситуацію. Вранішній туман тонкою стіною відокремив від них ворожих солдатів, приховуючи їх у далечині. Скільки їх було: сотні чи тисячі, дівчина не знала.

Войовниця озирнулась по сторонах: усі метушились, неначе мурахи, беручи до рук зброю й займаючи бойові позиції. І лише одна постать нерухомо стояла на краю зубчастої стіни, спокійно вдивляючись у далечінь. Єдиний, хто на думку дівчини міг забезпечити їхню перемогу в нерівній битві.

Дівчина наблизилась до чоловіка, щоб запитати, як діяти далі.

- Генерале Лі Цян Вей!

Але її слова загубились у галасі. Вона наважилась підійти ще ближче, опинившись біля молодого чоловіка.

Генерал, ніби височів над іншими. Вираз його обличчя був промовистим. Попри події, які відбувались зараз, він і далі стояв на краю стіни із таким спокійним лицем, ніби задумався, який сорт чаю сьогодні обрати.

Його самоконтроль та серйозний погляд додавали впевненості. Варто сказати, що у військовій справі цей чоловік був настільки шалений, що треба трохи часу, щоб повністю це усвідомити.

«Генерал Лі одним виглядом становить небезпеку. Вистачить просто його репутації, щоб ширився страх. А страх – потужна зброя».

Коли генерал у дивовижному сапфіровому плащі і сяючих обладунках звернув увагу на звук несміливих кроків, він підвів очі і зустрівся поглядом з командиром.

Чоловік здивовано здійняв брови.

- Чи це не чудова можливість? Помолімось за наш успіх? – жартома запитав він.

Вона глипнула на генерала. Багато років минуло від того, коли дівчина востаннє зверталась до богів.

- Генерале, хіба ви вірите в бога?

- Бог війни зійшов до мене. Тепер я - істинний віруючий.

Дівчина кривувато всміхнулася: "Як він може жартувати в такий момент? Тепер справа виглядає безнадійною".

Войовниця стояла, склавши руки за спину.  Вигляд у неї був трохи наляканий. Та незважаючи на це, присутність генерала заспокоювало її шалене серцебиття.

Вони поглянули один на одного. Дівчина відчула, що треба сказати ще щось. Якісь слова, щоб підтримати мотивацію, перш за все свою. Але їй навіть  на думку не спадало, що це могло бути. Вочевидь генерелу також.

- Ну гаразд, - генерал коротко кивнув командиру. - Час битви настав. Командире Чень, ти готовий?

- Так, пане.

- Гаразд, - повторив чоловік, а тоді  закрокував далі.

Дівчина послідувала за ним.

Вони разом поглянули на військо, що стрімко наближалось до фортеці.