-1-

Крадькома позіхнувши, Олена кинула погляд на екран мобільного. Вони вже годину ходили колами по території Качанівського заповідника, вислуховуючи сухі цифри та скарги директора комплексу. Ось тільки Олена вже сама встигла все побачити і зрозуміти. Облуплені стіни палацу, облізлий дах, потріскані дерев'яні рами вікон, балкон і сухі дерева парку говорили самі за себе. Можна скільки завгодно вести мову про списані на ремонт кошти - палац цих грошей явно не бачив.

З того часу, як вона започаткувала власну ГО, яка мала на меті популяризувати туристичні об’єкти області, минуло трохи більше року. До них постійно долучалися нові люди, у тому числі і потенційні спонсори та інвестори, однак проблем виявилося набагато більше, ніж можливостей для їх вирішення. І найперша проблема була у тому, що усі пам’ятки, такі, як палац Тарновських у Качанівці, були у жахливому стані. Хоча, судячи з паперів та цифр, з нього вже мали лялечку зробити. Гроші-то виділялися справно. От тільки, мабуть, загубилися, блукаючи звивистими і вщент розбитими дорогами області.

Сьогодні ж Олену запросили взяти участь у виїзній нараді керівництва області, до якого долучилися співробітники Міністерства культури та журналісти декількох телеканалів. Однак, попри награний оптимізм інших учасників делегації, Олена не надто вірила  в позитивні зміни. Скільки їх вже було, тих нарад, делегацій… Фактично, єдиною, кого Олена виділила з усіх, і кого, вочевидь, дійсно турбувала доля Качанівки, була її тезка і нова заступниця голови адміністрації. Олена подумки зробила собі позначку: після всіх розмов та нарад поспілкуватися з Оленою Володимирівною з приводу перспектив та можливої співпраці. А поки їй залишалося лише слідувати за делегацією, вислуховуючи усе, що вона і так знала.

Качанівка завжди була для Олени особливим місцем. Коли з’явився такий модний вираз – «місце сили», Олена зрозуміла, що своє вона вже знайшла. У Качанівці час немов зупинявся. Вона могла годинами блукати стежинками старого парку або по залах старовинного палацу. Якимось дивним чуттям вона легко знаходила шлях, у якому б місці парку вона не опинилася. Часом Олені здавалося, що з цим місцем її поєднує якась невидима ниточка, от тільки у містику Олена не вірила, а доказів якогось взаємозв’язку її родини з цим місцем не знайшлося. Проблема була ще й у тому, що в її родині ніколи особливо не розповідали про минуле, та й про нинішніх родичів теж не часто згадували. Як казала мама, що було - загуло, а жити треба сьогодні і зараз, додаючи незрозумілу фразу: "Бо і те віднімуть  як колись відняли!". Єдине, що Олена пам’ятала дуже добре – це як у 2006 році, коли їй було вісімнадцять, мама отримала дивного листа зі Швейцарії. Прочитавши його, мама сердито пхикнула і одразу ж розірвала папірець.

- Курва стара… - пробурмотіла вона. – Родичів вони вирішили повідомити… Були родичі – і загули! Скільки листів ми вам понаписали, а всі повернулися! А тут згадали про родичів! Нащадків! Та щоб вам!

Тоді Олена вперше почула, що у Швейцарії жила ії якасьтамюрідна бабуся. Однак цю тему ніхто більше не чіпав, і з часом лист, і бабуся забулися. Та з розвитком технологій Олена все частіше замислювалася про те, щоб перевірити своїх родичів. Мо, якісь графи чи барони знайдуться… Та все руки не доходили.

Сховавши мобільний, Олена озирнулася на всі боки. Її погляд упав на молодого чоловіка, який слідував за їхньою делегацією, раз у раз фотографуючи красиві краєвиди. Здається, хтось сказав, що він допомагатиме місцевим комп'ютерщикам та фотографам робити сайт про туристичні об'єкти області. Сама не знаючи, чому, Олена задивилася на нього. Високий, статний, із недбало скуйовдженим русявим волоссям та уважним поглядом, він розглядав щось на верхівці найближчого флігеля. Олена на мить завмерла, спостерігаючи за ним.  Вона ніколи не зустрічалася із ним раніше, але чомусь їй здалося, що вона його знає. Якесь дивне відчуття охопило її: немов вона щось забула і тепер не може згадати, і у цьому «чомусь» був цей чоловік…

Тієї ж миті незнайомець раптово підвів погляд, і очі його зупинилися прямо на Олені. Вона, спалахнувши, квапливо відвела свій погляд. Бракувало ще, щоб він уявив собі казна-що! Вона підняла голову, розглядаючи купол палацу, і одразу пирхнула, випльовуючи пасмо темного волосся, яке порив вітру шпурнув їй в обличчя. Поправивши зачіску, Олена обхопила себе руками. Весняне сонце оманливе. Вона купилася на його удавано-теплі промені і залишила куртку в машині, а тепер тонка тканина сукні продувалася наскрізь. Швидше б уже закінчилася ця екскурсія, чи то - нарада… Бо хоча це і була улюблена сукня Олени, яка так пасувала до її темного хвилястого волосся та зеленувато-карих очей, та від вітру вона аж ніяк не захищала, а злягти із застудою Олені дуже не хотілося.

Зайнята своїми думками, Олена не помітила, як делегація пішла далі, залишивши її посеред парку. Лише неподалік той чоловік знову щось фотографував, уже не дивлячись на неї і розмовляючи, вочевидь, з одним з тих, хто буде робити сайт. Олена примружилась, спостерігаючи за ними. Та ось співрозмовник її незнайомця попрямував до палацу, а об'єкт її незрозумілої зацікавленості залишився, щось роздивляючись у планшеті. Раптом Олена зауважила, що до неї прямує Ричко. Вона ледве стримала невдоволене зітхання. Цей псевдо-мачо давно поклав на неї око, і Олену вже нудило від його липких поглядів та вульгарних натяків. А з того часу, як він пробрався до відділу культури місцевої ради, їй доводилося зустрічатися з ним досить часто. Щоразу після їхньої зустрічі Олені хотілося годинами відмиватися від того павутиння сумнівних компліментів та поглядів, якими він завалював її та інших жінок. Ось і зараз його погляд насамперед втупився у її декольте.