Розділ 3. Мамо?

Фреї снилася мама.

Насправді, вона зовсім її  не пам’ятала, оскільки та померла під час її народження. Але батько, на прохання Фреї, розповідав їй про мати. Як сильно її любили слуги за її доброту та чуйність, і як сильно її кохав тато. Розповідав, що мати обожнювала музику, книги та довгі прогулянки садом. Коли майбутня імператриця вперше прибула до замку, її першим питанням було: чи є тут бібліотека, а далі — чи є тут оркестр.

На бенкеті на честь їхнього весілля вона попросила лише одне — дозволити їй зіграти на фортепіано. Рейвен, звісно ж, погодився. Він ніколи не любив політичні шлюби, хоча сам був змушений укласти саме такий. І тому понад усе не хотів, щоб його дружина почувалася в палаці красивою прикрасою чи заручницею чужої волі.

Можливо, це бажання народилося ще в дитинстві.

Дивлячись на дружин придворних вельмож — мовчазних, покірних, вічно схилених над вишивкою чи рукоділлям, — Рейвен завжди згадував власну матір. Колись, малим хлопчиком, він думав, що їй просто подобалося сидіти в кімнаті й мовчки вишивати годинами. Але з віком зрозумів: це була не любов до рукоділля, а життя в золотій клітці. Його мати померла, народжуючи п’яту дитину. А ще не минув і тиждень після похорону, як імператор уже знайшов собі нову дружину.

Саме тоді Рейвен пообіцяв собі, що ніколи не стане схожим на власного батька.

Того вечора, на весільному бенкеті, коли імператриця підійшла до музикантів, у залі поступово стихли розмови. Вона чемно подякувала оркестру й попросила дозволу скористатися фортепіано, на якому в той момент ніхто не грав.

Музиканти розгубилися. Особливо молодий скрипаль, який тримав інструмент так міцно, ніби боявся його впустити. З одного боку, перед ним стояла нова імператриця. З іншого — імператор. І хоча він без вагань віддав би їй будь-який інструмент, страх помилитися перед володарем був сильнішим.

Тож музикант невпевнено поглянув на Рейвена. Імператор лише всміхнувся й ледь помітно кивнув. Полегшення на обличчі чоловіка було майже кумедним.

— Усі наші інструменти — ваші, Ваша Величносте, — швидко мовив він.

Імператриця аж засяяла. Щиро подякувавши, вона підійшла до фортепіано й плавно сіла за нього.

Пізніше придворні назвуть її Імператрицею-Лебідкою. Настільки граційною вона здавалася. Її ідеально рівна постава, легкі рухи, руки, що ковзали клавішами так плавно, ніби пливли по воді. А музика… музика була такою ж прекрасною й сумною, як вона сама.

Того вечора Рейвен уперше повірив, що кохання з першого погляду справді існує.

І тепер, уві сні, Фрея бачила жінку, яка, мабуть, і була її матір’ю.

Вона виглядала точно так само, як на родинному портреті: довге золотаве волосся м’якими хвилями спадало на плечі, а світло-блакитні очі швидко ковзали рядками книги, яку вона тримала в руках. Батько завжди казав, що вони з матір’ю дуже схожі, але Фрея ніколи не вірила, що настільки.

Жінка напівлежала на дивані, ліниво спершись ліктем об бильце. Навіть у такій невимушеній позі вона нагадувала бездоганну мармурову скульптуру. Підійшовши ближче, Фрея почула, як мати тихо щось наспівує собі під ніс. Спершу мелодія здалася їй незнайомою, але за кілька секунд вона впізнала її.

«Вальс принцеси».

Одна з найсумніших мелодій, які Фрея будь-коли чула. Але мати наспівувала її так легко й тепло, що пісня звучала зовсім інакше — не трагічною, а ніжною. У «Вальсі принцеси» розповідалося про нерозділене кохання принцеси та лицаря. Вони знали про почуття одне одного, але не могли бути разом через різницю в статусі. Лицар був лише мечем при троні, а вона — майбутньою правителькою, чиє життя давно належало імперії, а не їй самій.

Коли настав час принцесі виходити заміж, лицар поїхав. Він не зміг дивитися, як жінка, яку кохав понад життя, стане дружиною іншого. Принцеса таємно надсилала йому листи — один за одним, відчайдушно чекаючи відповіді. Але відповіді так і не надходило. Спершу вона думала, що лицар навмисне ігнорує її, бажаючи забути. Та згодом дізналася правду: він помер ще дорогою. На його загін напали дикі вовки в північних лісах, і лицар загинув, навіть не діставшись місця призначення.

Кажуть, принцеса ридала три дні й три ночі. А потім добровільно віддала душу богині, бо життя без нього більше не мало для неї жодного сенсу. Так вона й померла — юна, прекрасна й із серцем, надломленим горем.

— Не люблю сумні історії, — раптом озвалася жінка.

Фрея здригнулася. Вона настільки занурилася у власні думки, що навіть не помітила, коли мати перестала наспівувати. Тепер книга лежала в неї на колінах, а світло-блакитні очі уважно дивилися просто на доньку.

— Чого стоїш, наче чужа? — лагідно мовила вона й, випрямившись, поплескала долонею по місцю поруч із собою. — Сідай.

† · † · †

Божествами не народжуються — божествами стають.

Саме тому історія Анетти сколихнула небесний світ сильніше, ніж будь-яка війна чи катастрофа за останні століття. Вона стала першою богинею, яка добровільно відмовилася від свого божественного походження заради смертного. І першою, хто народив дитину від людини.

Поява Вольтера налякала богів. Ніхто не знав, чого від нього очікувати. Чи успадкує він сили матері? Чи, навпаки, виявиться звичайною людиною? А може — чимось значно гіршим? Якраз через це, незважаючи на прохання сестри,  Аффінос все рівно мусила наглядати за Вольтером, за його силою.