Розділ 2. Боги і люди

«Принцеса занедужала» — саме так оголосили людям, коли замком поповзли перші чутки про стан Фреї. Придворні повторювали одну й ту саму версію: звичайна застуда, нічого серйозного. Ніхто не мав дізнатися правду. Ніхто не повинен був навіть припустити, що принцесу отруєно.

Тим часом за зачиненими дверима її покоїв усе було інакше. Там не було ані краплі спокою, лише напруження, що густішало з кожною хвилиною. Найкращі цілителі й лікарі імперії змінювали один одного, намагаючись бодай утримати її стан, не кажучи вже про лікування. У повітрі стояв важкий запах трав, настоїв та металевий запах магії. Час від часу лунав приглушений кашель Фреї.

Саме в ці години до імператора було відправлено листа. Там було лише два слова: «Сонце сідає». Таємний код, що означає: щось трапилося з принцесою. Його пальці лише на мить стиснули край пергаменту, перш ніж він коротко наказав:

— Готувати коней. Негайно.

Дорога до замку видалася йому неприродно довгою. Час, здавалося, розтягувався, опираючись кожному кроку. І коли нарешті перед ним піднялися знайомі стіни, перше, що він відчув, було не полегшення, а тривога. Настрій у замку вирував такий, що чоловік злякався, що він спізнився. Слуги говорили пошепки, лицарі стояли надто прямо, а кожен погляд, який випадково зустрічався з його, миттєво опускався додолу. Ця тиша була гіршою за крики.

Але коли до нього поспіхом підійшов один із лікарів і, схиливши голову, тихо промовив:

— Стан принцеси вдалося стабілізувати, Ваша Величносте.

Імператор лише коротко кивнув.

— Винуватця знайти, — холодно наказав він, звертаючись уже до лицарів. — Перевірити всіх.

— Так, Ваша Величносте, — хором пролунала відповідь, і ті негайно рушили.

Сам же імператор, не гаючи більше жодної миті, попрямував до покоїв доньки. Біля дверей стояли не лише лікарі та цілителі, там були й священники. Їхні білі мантії здавалися ще світлішими у напівтемряві коридору.

Коли він увійшов, розмови в кімнаті стихли. Один із лікарів зробив крок уперед, вагаючись лише мить, перш ніж заговорити:

— Ми робимо все можливе, Ваша Величносте….

Його голос тремтів, а він сам не наважувався поглянути на імператора. Рейвен не відповів одразу. Його погляд ковзнув по кімнаті, затримавшись на ліжку, де лежала Фрея, чия шкіра була надто бліда, а біля кутиків рота залишилися маленькі цівки крови.

— Що з нею? — запитав він.

У цій тиші його голос прозвучав важче за будь-який крик. Усі присутні ще більше затремтіли.

— Ми… не знаємо, — визнав лікар після короткої паузи. — Це отрута, але не та, з якою ми стикалися раніше.

— Не знаєте?

Цього разу в його голосі вже чітко прозвучала загроза.

Інший лікар обережно втрутився:

— Ми змогли дізнатися, що ця отрута не діє миттєво, але й не піддається звичайному лікуванню. Ми можемо лише стримувати її вплив. Поки що...

Один із священників тихо додав:

— Ми також молимося за її одужання, Ваша Величносте.

Імператор перевів на нього погляд. На мить у кімнаті стало ще тихіше.

— Моліться старанніше, — холодно відповів він.

Імператор коротким жестом відпустив усіх, бажаючи залишитися з донькою на самоті. Майже всі негайно підкорилися, і лише один старий священник затримався біля дверей, вагаючись, чи має право порушити цю тишу.

— Мені дуже шкода, що так сталося, Ваша Величносте, — обережно почав він.

Імператор уже збирався різко обірвати його, але втома виявилася сильнішою за гнів. Він лише важко зітхнув, не відводячи погляду від блідого обличчя Фреї.

— Я знаю, мої поради вам не потрібні… — продовжив він тихіше. — Та інколи навіть тим, хто править світом, варто звернутися до вищих сил. Богиня давно не відповідає на мої молитви… але, можливо, почує ваші.

Імператор нічого не відповів. Священник ще раз глянув на дівчинку, склав руки й тихо проказав молитву.

— Хай живе сонце Імперії, — додав він наостанок і, низько вклонившись, вийшов.

Двері за ним тихо зачинилися.

† · † · †

Хлопчик мало що знав про людей. Лише те, що вони слабкі та недовго живуть. Тітка не любила багато про них говорити. І він розумів чому. Її сестра, богиня благополуччя та покровителька митців Анетта, колись покохала одного з них. На відміну від Аффінос, богині справедливості, яка рідко залишала межі свого світу, Анетта часто спускалася до людей. Вони їй подобалися, і вона подобалася їм.

Одного разу, Анетта зустріла чоловіка, який врятував цілий будинок від пожежі, але сам потрапив у вогняну пастку. І мав померти. Але Анетта втрутилася. Вона з’явилася лише на мить — достатньо, аби вирвати його з полум’я. Чоловік був напівпритомний, але все ж побачив її обриси. Після цього він почав шукати свою рятівницю. Розпитував, повертався до того місця знову й знову, але у відповідь отримував лише здивовані погляди й знизування плечима.