Розділ 1. Маленька принцеса

Дванадцятий рік правління короля Рейвена. Імперія Штадероз.

На дворі середина лютого, до весни рукою подати. Проте за всю зиму не було жодного снігу — тільки дощ, мороз і грязюка. Хоча зазвичай зими в Штадероз не тільки холодні, але й сніжні. Від чого завжди страждає врожай місцевих жителів, що зціпивши зуби, чекають на прихід весни. Але яке діло маленькій дитині, до людей, яких вона ніколи не бачила? Принаймні так собі думала принцеса Фрея. Спершись ліктями на підвіконня, вона дивилася у вікно і чекала, коли піде сніг. Кожну зиму є сніг, але чомусь саме зараз його немає. Ну що за безчинство! Саме тоді, коли батько поїхав вирішувати «важливі дипломатичні справи». Вона залишилася сама у цьому величезному замку, і навіть служниці, які так сильно опікувалися нею, не врятовували ситуацію.

Минув майже тиждень, як батько поїхав, і цей день, як і попередній, мав пройти так само, проте дещо сталося. Зазвичай служниці будили принцесу близько дев’ятої, інколи пізніше. Та сьогодні підйом був набагато раніше. Дівчина зрозуміла це по тому, що сонце тільки-но сходило, фарбуючи крони дерев золотистим сяйвом.

Невдоволено буркнувши, Фрея збиралася перевернутися на інший бік і натягнути ковдру ще вище, але служниця була вельми наполегливою. Це могло означати тільки одне: або батько повернувся, або…

Дівчинка зіскочила з ліжка й побігла до вікна.

— Сніг! — радісно запищала вона, обертаючись до служниці з поглядом: «Ти теж це бачиш?» — Марто, підготуй мені одяг. Швиденько! Ми йдемо гуляти

Служниця кивнула й підійшла до шнурка, щоб покликати інших слуг.

Не минуло й пів години, як принцеса була готова. Їй зовсім не подобалося те, у що її вдягли, і вона при кожній нагоді скаржилася, смикаючи шерстяну хустинку, що туго стискала шию.

— Чому я одягнена так, а Дерек навіть без рукавиць? — невдоволено бурчала Фрея, спускаючись разом зі служницею.

Дерек, особистий лицар принцеси, кремезний чоловік із брунатним, майже рудуватим волоссям та вічно втомленими чорними очима, вже чекав на них разом з іншими вартовими.

— Тому що пан Дерек — лицар, він звик до морозів. А ви ще маленька, і ваше тіло не пристосоване до холоду, — лагідно пояснювала Марта. — До того ж їхня форма тепліша за будь-який звичайний одяг.

На це принцеса лише фиркнула, але її настрій одразу змінився, щойно вони вийшли на вулицю.

Двір укрився сніжним килимом: доріжки, дерева, кущі й навіть улюблена гойдалка Фреї — усе було в снігу. Дівчинка радісно підстрибнула і, забувши про незручний одяг, побігла ловити сніжинки.

— Не бігайте так швидко, принцесо! Ви можете впасти й захворіти! — занепокоєно вигукнула служниця й, підхопивши поділ сукні, побігла за нею.

Та Фрея не слухала або, радше, не хотіла слухати. Вона вже мчала садом, огинаючи дерева, щоб залишити за собою якомога більше слідів на снігу.

У якийсь момент крики й тупіт слуг стихли. Запанувала тиша. Дуже дивна тиша. Здавалося, навіть пташки замовкли, а вітер, що завжди боляче бив її по щоках, раптом ущух. Фрея озирнулася й зрозуміла, що забрела в саму гущу саду. Тут росли дикі рослини, висока, по гомілку, трава та густі кущі й дерева — настільки щільні, що крізь їхні крони не пробивався жоден промінь сонця. Снігу тут майже не було. Щось в цьому місці було не те.

Дівчина не наважувалася йти далі, та різкий шурхіт змусив її підскочити.

— Агов, хто тут?! — вигукнула Фрея, намагаючись надати голосу більше впевненості.

Проте у відповідь тиша. Стиснувши кулаки, щоб приборкати тремтіння, вона пішла на звук. І яке ж було її здивування, коли вона побачила хлопчика, можливо, лише трохи старшого за неї. Він сидів навпочіпки, схиливши світлу голову.

— Ти хто і що тут робиш? — уже спокійніше запитала вона.

Це була не тварина й не монстр, як Фрея спершу думала, а звичайний хлопчик. І, схоже, він або глухий, або просто її ігнорує. Швидше за все друге. Дівчина невдоволено пхикнула. Та хто він такий, щоб ігнорувати принцесу?!

— Гей! — сказала Фрея ще раз, але голосніше.

Хлопчик ліниво підняв голову.

— Будь тихіше, — промові він. Його різнокольорові очі уважно слідкували за дівчиною.

Фрея здригнулася. Вона раніше не бачила таких очей: одне темне, таке саме як в її батька, а друге світліше, немов бірюза. Вона настільки захопилася ними, що спершу пропустила повз вуха усі його слова. Коли ж до неї дійшло, і вона вже хотіла висказати своє невдоволення, він знову опустив голову. Фрея ніколи не було терплячою, тому цей хлоп справді діяв їй на нерви. Хто він такий, щоб командувати нею? Чи, він просто син якогось селянина, який й гадки не має, як виглядає принцеса? Вона б не здивувалася, якби він не знав, як виглядає Імператор.

Не дочекавшись від нього відповіді, дівчина присіла поруч. Це змусило його підняти голову, і тоді вона побачила, над чим він так вперто схилився: вороня.

Фрея здивовано кліпнула і пташка повторила за нею.

— Звідки в тебе воно?

— Він впав, — сказав він тихо. Його губи сіпнулися, ніби слова давалися йому з труднощами. — Крило поранено. Літати не може.