Пролог

Ви, напевно, вже чули легенду про загублену принцесу… Що? Не чули? Жах. Тоді сідайте зручніше, і слухайте.

Колись, була принцеса — гарна, мов світанок, горда як павич. Примхлива, але дуже самотня. У неї не було ні сестер, ні подруг. Її мати давно померла, а батько, король, був поглинутий справами держави. Принцесі залишалася тільки тиша мармурових залів. Якось до двору привели блазня. Дивного юнака, що завжди носив чорну маску. Говорили, що під нею ховається надзвичайна врода, але ніхто достеменно не знав, бо жоден не бачив його обличчя. Та коли він жартував, оповідав небилиці чи шепотів казки принцесі на балконі — їй ставало легше.

Якось він запропонував гру: кожен має виконати одне бажання іншого. Принцеса погодилася. Вона завжди була допитлива, тому її перше бажання було щоб блазень зняв маску. Їй було цікаво, чи чутки справді правдиві.

Блазень попередив: це бажання має ціну. І якщо вона справді готова — він його виконає. Принцеса злегка завагалася, але відповіла, що готова. Він зняв маску. І вона побачила найвродливіше обличчя, яке тільки можна було уявити. Але з глибоким шрамом на щоці, який спотворював усю ліву сторону. І тоді він запитав: «Я тепер не красень?»

Але принцеса лише всміхнулася і сказала: «У тебе гарні очі».  

«Гарні, і дуже знайомі» — хотіла сказати вона, але промовчала.

Одне — чорне, як первісний обсидіан, інше — світле, наче поверхня кришталевого озера. Блазень, хоч і був збентежений, не відступив.

«Я виконав твоє бажання, — сказав він. — Тепер виконай моє».

«І що ти хочеш?»

Принцеса очікувала, що влазень може попросити титул, грошей або свободу. Але він попросив зовсім інше.

«Поцілунок від принцеси», — нарешті промовив блазень.

Її очі округлилися, а серце почало скажено калатати. Принцеса мовчки підійшла до блазня. Її очі були повні сліз, але в них не було сумніву. Вона доторкнулася до його обличчя, не відводячи погляду… і поцілувала. Не тому, що гра вимагала. А тому, що сама хотіла.

Але саме в ту мить до покоїв увірвався король. Від побаченого його обличчя налилося гнівом, а погляд став гострим мов лезо. Він не сказав жодного слова лише жестом наказав вартовим схопити блазня. Принцеса кинулася навколішки перед батьком. Плакала, благала:

 «Це я! Це не його вина, це моє бажання! Я попросила! Будь ласка батьку, не роби цього!»

Але король не чув. У його очах була образа. Гнів. Він наказав стратити блазня на світанку, а принцесу замкнути у її покоях, поки не буде виконано вирок. Принцеса кричала, рвала сукню, роздирала собі долоні об замки… Та ніщо не змогло змінити рішення батька.

Навіть тоді, коли Блазень стояв у кайданах перед розлюченим натовпом. Він озирнувся, немов бачив її, хоч принцеси не було поряд, прошепотів:

«Не плач, принцесо. Я завжди буду поруч. І знайду тебе там, де ти навіть не сподіваєшся. Тобі потрібно лише трохи почекати. І я прийду».

Після смерті блазня принцеса втекла, і більше не поверталася. Король, разом із народом, шукав її всюди, але так і не знайшов. Він не наважився розкрити правду, що донька зникла через якогось блазня. Тому вигадав іншу історію: нібито вона вирушила кататися верхи й загубилася. З часом пам’ять людей перетворила принцесу на святу, і її ім’я стали шанувати.

Ось ви і почули цю легенду. Сумно трохи, так? А тепер що, як  я скажу, що все це брехня? Ну, або майже брехня. Так, принцеса справді була і втекла від короля-батька, але було все дещо по іншому. А почалося все, з отруєного тарта…