Епілог

Вовче урвище

Коли повернувся Злат до В’ятичева, листа з Гориславовим наказом стискаючи, безрадісно той його зустрів. У затишному колись, лісовому городищі, серці Вовчого Урвища, жодної душі живої не було. Сумно дивився він на порожні, випалені вогнем, будиночки мешканців, на настіж відчинені стайні та лісопильні, де пиляли деревину на продаж і робили предмети побуту. Сумно їхав вперед дорогою від воріт до хоромів. Чорними очницями, порожніми та похмурими, ті гляділи на свого воєводу молодого. Торжок та стежки до нього вже бур’янами взялися. Квіти біля капища давно висохли, на порох перетворившись, бо не було кому за тим глядіти.

Озирнувся Злат до воїнів своїх вірних, що за ним їхали. Сумно вони на нього дивилися, а що сказати жоден не знав.

Краєм ока помітив Злат порух якийсь біля кузні, де підкови коням набивали, і звернув свого скакуна туди. Старий воїн-каліка, котрий В’ятко радником був, показався до них, на палицю свою опираючись.

Впізнавши Злата, як міг поспішив вперед, сльози з очей стираючи рукавом:

— Чи ж то ти, воєводо мій дорогий? Чи то я сон бачу?

— Я, — скочив Злат з коня, мов до батька рідного кинувся. — Що ж тут сталося, як ми поїхали? Наче часу не три весни минуло, а занепало все, вмерло навколо.

— Не вмерло, — хитнув головою старий воїн. — Все живе та дихає як і раніше, лиш голоси люду тут не звучать більше.

— Чого ж? — звів брови Злат.

— Запроданці Местислава половину воєводства знищили: Іклець, Сміль, Валич приграничний, навіть В’ятичів не встояв. Зрозумів люд, що відбудувати все надто вже важко, не можливо вважай. Розбрівся хто куди. Багацько по вцілілих поселеннях пішли, ще більше до Зміїного Хвоста втекли. Ти не суди їх, воєводо, — сумно зітхнув старий.

— А ти чом тут зостався? — спитав Злат.

— Бо як і городище наше мов привид-вартовий тут — доки дихає воно, доти дихаю я, — з гідністю відповів старий, на ногу скалічену свою вказуючи. — Палили-шматували нас, але обоє ми ще Темнолиці не здаємося.

Роззирнувся Злат навколо. Припав він на коліно перед хоромами, землі в долоню зачерпнув, очі на мить заплющуючи, а тоді звівся на ноги, жменю з землею в кулак стискаючи:

— Я, воєвода Вовчого Урвища, останній з синів мудрого Білощита, останній з роду воїнів, лісом народжених, присягаю! Присягаю, що В’ятичів знову засяє красою своєю на все князівство. Присягаю, що люд увесь, котрий ці стіни покинув, повернеться назад. Присягаю, що знову тут буде чутно дитячий сміх, веселі пісні та гучні танці. Вовче Урвище поверне собі минулу славу і на те я життя своє покладу. В ім’я В’ятко та Радогора!

Зненацька в небі з’явився яструб. Потужними крильми своїми змахуючи, він несподівано до Злата наблизився, а тоді сумирно, наче те сотні разів робив вже, опустився йому на плече.

Мов зачаровані дивилися на те дійство воїни з раті лісової і повірити не могли, що диво таке з їхнім воєводою сталося.

Злат і сам в першу мить зумівся не знаючи, що йому й робити. Обережно голову до птаха хижого звернув і раптом усмішка його обличчя гарне освітила, як колись давно, у мирні часи. Ніхто не розумів, чого воєвода всміхається.

А Злат продовжуючи сяючою усмішкою яструба обдаровувати, мовив:

— Я тобі обіцяю, що так воно й буде! Обіцяю!

Зелена Рівнина

Щомиті згадувала Відана про ту ніч, коли Радан до її світлиці ввійшов. Згадувала як цілував її до запаморочення, а тоді ніжно попрощавшись пішов. Вкрай схвильований був, не менш схвильованою й вона лишилася.

Повік не стулила Відана до ранку і знала, відчувала, що й Радану заснути не вдалося. Декілька разів підіймалася та до вікна підходила. Мальва спросоння питала чи все гаразд. Відана головою хитала. Казала, що душно та парко в світлиці. Один раз навіть до дверей підійшла, руку на ручку дверну опустила, але відчинити так і не наважилася.

Колись Відана думала, що солодшого за Гориславів поцілунок бути не може, після того як Радан пішов, вона вуст своїх пальцями торкалася, мрійливо очі заплющуючи, і розуміла як помилялася.

Вранці, коли до сніданку спустилася з Мальвою у Головний зал, Радан вже сидів в центрі довгого столу під стіною, в компанії Ладозори. Побачивши її, всміхнувся і звівшись на ноги підійшов, лікоть підставивши. Запропонував провести її до трапези. Мов маків цвіт обличчя Відани спалахнуло і вона на Ладозору глянула. Жінка з хитрою усмішкою дивилася на неї. Очі її сміялися, мовби промовляючи — знала, що ти та сама, особлива.

Тримаючи її руку в своїй, Радан розповів, що на світанку прибув гонець зі Світограду і приніс багато сумних та радісних новин. Про перемогу Радан казав, про загибель Местислава і те, що вільна вона тепер. А ще про Орія, котрий життя Метальнику врятував і своїм вчинком повернув хід битви, остаточно перемогу за Гориславом закріпивши. Просяяла Відана від того, що брат таки на світлий шлях став, але потім Радан повідав, чим Орій за те поплатився і сльози гарячі по її щокам блідим полилися. Мить Радан дивився на неї, а тоді пригорнув до себе, Ладозори та хоромних не соромлячись. Відана відсторонитися спробувала, але Радан не дозволив.

В очі їй своїми, яскраво-блакитними, зазираючи, промовив:

— Не варто, бо матір про мої почуття до тебе давно вже знає. Коли всі справи, що на часі у князя зараз, вирішені будуть, я його проситиму взяти тебе за жінку. Ти ж після смерті Орія під його опікою.

Навіть ті слова Раданові звучали не так як зазвичай звучать слова женихів потенційних. Він не просто збирався просити собі Відану у Горислава, він просив взяти її за жінку.

— Воєводо, я не найкраща наречена для тебе, — хитнула головою Відана.

— Ти не хочеш мене за чоловіка? — спитав прямо.

— Хочу! Дуже хочу, — випалила вона, знову червоніючи до коренів волосся, — але…

Звелася тоді на ноги Ладозора і повільно до них наблизившись, волосся золотого Віданиного ласкаво долонею торкнулася. На вустах її усмішка яскрава знов просіяла: