Розділ 63

Світоград

Ніч глуха навкруги панувала. Все навколо в сон цілющий поринуло, аби сил набратися перед новим, не менш важким днем. Багато роботи було у всіх і в кожного: що у князя, що у хлопа простого.

Дара чула про те, що воєводи до своїх володінь вирушати мають: хто на щиті, а хто ще на щастя зі щитом за плечима. Зрозуміла, що Велерад теж поїде. Журба її охопила, туга  невимовна, бо не знала, коли вже тепер вони побачаться і взагалі, що очікуватиме на обох. На емоціях від того, що навколо діялося, Горислав нічого не сказав їм про  поцілунок на ганку. Проте знала Дара, як би щиро не поважав Велерада Горислав, якщо той її за жінку брати не збирається, таких вольностей не дозволить більше.

Зітхнула Дара, бо ким вона тепер була, яка доля її чекала? Сумна та безрадісна доля. Згадалися слова Златові тоді в саду про те, що вона себе на гірке майбутнє прирікає без сім’ї та кохання. Хитнула головою — було у неї кохання! Таке лиш обраним дається, й то може раз на віки. А те, що одна до кінця життя залишиться, то вже значення не мало. Велерад теж один буде. Лиш те її зігрівало, що так само як і вона, він кохатиме попри все.

Озирнулася Дара по світлиці, а тоді нишком у коридор вибралася. Серце в грудях аж підстрибувало від задуму, що визрів у голівці.

Чоловіче крило, котре над престольною випаленою знаходилося, не займали, тому воєводи, та князь з княгинею у жіночому заночували, а воїни просто неба на торжку вклалися.

Намагалася Дара йти безшумно, ледь підлоги кам’яної торкаючись. Зорієнтуватися де Велерад не склало труднощів, бо бачила, яку саме йому світлицю Уміла відвела.

Дара обережно прочинила двері і пірнула у приємну темряву. Очі звикли до мерехтливого сяйва, котре кидав через прочинене вікно місяць, тому враз контури для неї чітко змалювалися. Ступила до простого дерев’яного ліжка, на котрому лежав Велерад, відчуваючи як живіт в тугий вузол скручує од страху та хвилювання.

— Чого ти тут? — прошепотів він, миттєво очі розплющивши.

— Застати тебе зненацька неможливо, воєводо? — нервово ковтнула вона, зупинившись біля краю ліжка.

— Неможливо, — глухо гмикнув Велерад. — Що сталося? Щось сталося?

— Ти їдеш, — Дара не збиралася плакати, але сльози без її дозволу вже щипали повіки.

— Мушу повертатися до Кам’янополя. Всі ми мусимо до своїх воєводств повертатися та вирішувати, що робити далі, — пошепки відповів, притискаючись спиною до спинки ліжка. Роздивлявся її обличчя, скроплене місячним сяйвом. Його ж обличчя від Дари приховувала густа тінь.

— Життя продовжується, хоч і не для всіх, — зітхнула.

— Я бачив тебе біля Орія, — зізнався Велерад, руки на грудях схрещуючи.

— Я дякувала йому, — сумно всміхнулася Дара, — що він тебе врятував.

Гірко зітхнув Велерад з ліжка підіймаючись, а тоді до сумки своєї сідельної схилився:

— Я маю дещо для тебе, княжно. Дякувати Матейку, воно досі ціле, не загублене.

— Що це? — здивувалася Дара, беручи з його рук щось, надійно загорнуте у шматок шкіри та перев’язане шкіряним шнурком.

— Відкрий і побачиш, — всміхнувся Велерад, до вікна її підвівши. — Не бійся.

Дара швидко розв’язала шнурок і розгорнула шматок видубленої шкіри. Враз у блакитному нічному сяйві заблищав неймовірної краси вінець. Маленький і тендітний він був. Срібні листочки обруч прикрашали, а на них, мов крапельки роси, виблискували крихітні алмази. По центру над переніссям та над скронями тремтіли три овальні кришталево-прозорі алмази, мов квасолинки величиною.

— Боги! — тільки й спромоглася вимовити Дара, на долоні розглядаючи вінець.

— Вишнева Гілка, котру ти носиш, красива і тобі дуже личить, — всміхнувся Велерад, але в голосі його сум дзвенів, — та не для тебе вона створена була. Цей вінець тільки твій, в цілому світі нічого подібного нема. Він один такий, як і ти.

Дара вже хотіла обійняти Велерада, вуста розімкнула, аби подякувати, але він продовжив.

— Цей мій весільний подарунок тобі, княжно, — з болем видихнув. — Поки носитимеш його, доти я буду поряд. І нехай що подумки.

— Це ти зробив його? — з захватом спитала. — Власноруч?

— Я, — всміхнувся Велерад, одягаючи вінець на її голівку, ніжно волосся не сплетене відкидаючи.

Дара торкнулася пальцями краплини, що точно над переніссям лягла, приємним холодом своїм шкіру пестячи:

— Ці краплинки… Вони такі схожі на…

— Сльози, — ледь чутно прошепотів.

Серцю в Дариних грудях тісно стало. Кинулася вона в його обійми, ніжно пальцями у волосся зариваючись:

— Не буде весілля ніякого, воєводо! Зі Златом весілля не буде вже. Відмовився він!

На мить радість безмірна його обличчя прикрасила, але так само раптово й зникла. Обхопив Велерад її личко долонями, в очі зазираючи:

— Що ж буде з тобою тепер? На себе мені начхати, але ти…

— Твоя. Я  твоя, чуєш? І мені нікого вже не треба. Якщо сама довіку буду, нехай. Я згодна на таке, якщо знатиму, що ти мене теж кохаєш, — гаряче запевнила вона.

— Я не можу і не хочу прирікати тебе на таке життя, — Велерад торкнувся вустами її чола. — Ці очі мусять світитися від щастя, а не сльозами вицвітати. Ці вуста мають усміхатися, мед їхній випитий повинен бути.

— Або ти, або ніхто. Вже всі про це знають, і Горислав, і воєводи молоді, що без тебе не хочу навіть дихати, — крізь сльози всміхнулася.

Велерад повітря в себе втягнув, очі на мить заплющуючи.

— Воєводо, я тобі теж дарунок піднести хочу. Вірю, ти його довіку не забудеш, — Дара схвильовано нижню губку прикусила.

Не одразу до Велерада дійшло, про що вона каже, а коли зрозумів врешті, відступив назад, руки опускаючи:

— Княжно, спам’ятайся!

— Ні, — всміхнулася вона, роблячи крок до нього. — І не спиняй мене, бо я все вирішила. Давно вже.

— Ти не тямиш, що кажеш, — розгублено хитнув головою. — Не тямиш!