Розділ 62

Світоград

Местислав двері престольної зі стукотом зачинив і озирнувся навкруги, але розумів, що спасіння йому вже нема. Імлистий зрадив, Квіт не вертався, на Рудоборода самого надії не було. Зрозумів Местислав, що не так все закінчується, як він запланував.

Але ж смертний лиш плани складає, а боги вирішують, як воно справді бути має.

Очі Местислава гарячково забігали по престольній, вишукуючи щось, що він й сам не знав.

— Местиславе! — долинув голос Горислава за дверима престольної. — Досить вже!

Местислав на двері зачинені поглянув:

— Братику, чи то ти? Один, чи вже вдвох зі старшим під дверима тупцюєте?

— Вдвох? Бачу ти нічого не знаєш, — гукнув йому з-за дверей Горислав, а тоді наліг на них всім тілом, відчиняючи. — То прийшов час дізнатися!

Погляд Горислава враз на престол впав, на котрому Местислав сидів. Навіть не на Местислава самого, а на руку його праву Горислав дивився, бо в ній брат стискав палаючий смолоскип.

— Що ж мені час дізнатися прийшов? — насмішкувато спитав Местислав, встаючи.

— Що Вінцеслава нема вже, — краєм ока стежив Горислав за тим смолоскипом, намагаючись зрозуміти, що Местислав задумав.

— Правда? А чого так? Невже не таким вже й м’якосердим виявився його «справжній» князь? — запитав з насмішкою Местислав.

— Ні, він сам собі смерть заподіяв, — хитнув головою Горислав. — Не думаю, що умисно, але сам.

— Собаці собача смерть, — презирливо сплюнув Местислав.

Не лють, не ненависть, а нерозуміння безмірне в очах Гориславових промайнуло. Дивився він на Местислава, дивився і не знав, що йому сказати. Коли ж врешті з думками зібрався, то лиш стиха спитав:

— За що ти так? За що з ними всіма? Бо вони тебе любили, бо сином, братом, другом вважали? Ти озирнися, Местиславе, скільки смертей за твоєю спиною!

— Який вінець, яка корона діставалася хоч комусь без дороги, вистеленої смертями? — спитав Местислав.

Хитнув головою Горислав, не відповідаючи.

— Не треба передмов довгих, бо вони ні до чого. До головного одразу перейдімо. Ти, Гориславе, зараз думаєш, що твої слова розчулять мене? Що я впаду навколішки перед тобою і прощення за всі діяння проситиму? Не буде цього! Не буде, Гориславе!

— Я не про це думаю, — хитнув головою Горислав, йому у вічі дивлячись. — Думки мої лиш про те, чи лишилася в тобі хоч крапля розуму, бо людяність свою ти вже давно втратив.

— Нічого! — моторошно розсміявся Местислав, руки розводячи. — Нічого в мені не лишилося.

Ступив Горислав крок до нього, але Местислав застережливо руку зі смолоскипом вперед витягнув.

— Местиславе, що ти задумав? — закричав Горислав.

Хитнув Местислав головою на те заперечливо і сміючись смолоскип до лави однієї підніс. Спалахнула та мов сучок тоненький, веретка на ній з полум’ям обійнялася. Кинувся Горислав на Местислава, намагаючись вирвати смолоскип з рук, але той ним в лице Гориславу сунув, ледь волосся не підпаливши. Горислав вихопив меча, намагаючись загасити вогонь, в котрому лава палала, а Местислав тим часом вже підпалював двері.

— Ти геть глузд втратив? — закричав Горислав, до дверей поспішаючи, але суха деревина палала вже так, що аж іскри летіли.

Продовжуючи реготати мов несповна розуму, вмостився Местислав знову на престол, голову на бік, мов дитя, котре провинилося, схиляючи. Тоді торкнувся свого вінця, перевіряючи, чи на голові той.

— Отямся! — прошепотів Горислав.

Мить Местислав йому в очі дивився, але геть порожнім той погляд був, вже наче мертвим. Тоді опустив смолоскип, до престолу притуливши. Сухе дерево, котре в нижній частині золотими пластинами не сховане було, зайнялося блискавично, ніг його торкаючись. Жах в очах Гориславових відблиском полум’я спалахнув, коли воно огорнуло престол та Местислава разом з ним. Навіть зойк з його вуст не вирвався. Жоден крик не долинув до вух Горислава.

За спиною щось затріщало. Озирнувся Горислав бачачи, як обвалюється дерев’яна балка, котру вже пожирав вогонь. Відскочив Горислав вбік, гарячково думаючи, що йому робити. Виходу через двері з престольної вже не було. Через вікна дим клубами валив і почулися десь на торжку крики несамовиті. Здалося, то верещала Уміла.

Востаннє поглянув Горислав на палаючий престол і на тіло Местислава на ньому, котре вже за полум’ям й розгледіти стало не можливо, а тоді до вікна кинувся. Більше не озираючись, вибрався на кам’яне підвіконня і стрибнув вниз.

Тиша на торжку панувала. Стих дзвін мечів та глухий брязкіт бойових топірців. З першими зірками, що ще на ледь світлому небі з’явилися, бій нарешті завершився. Де-не-де ще чувся поодинокий стогін поранених, але й вони швидко замовкали, бажаючи лиш спокою пораненим тілам та зраненим душам своїм.

Полум’я в палатах першим помітив Велерад. Кинувся він у сіни, а з них на горішній поверх, бо ж до світлиць сам Дару та Умілу відправив. Проте далеко бігти не довелося. Вони й самі дим відчувши вже бігли на ганок. Схопив Велерад Дару за руку, Умілу до дверей відчинених підштовхнув і за мить вони троє вже з палат вибігли. Побачивши, що палає з вікон престольної, Уміла перелякано Горислава кликати почала, а зрозумівши, що його досі нема поміж всіх, заверещала несамовито. Кинувся до неї Злат, за руки перехопивши. Велерад до вікон побіг, на ходу думаючи, що робити і чи живий взагалі ще Горислав, а тоді побачив його у вікні. Коли опинився Горислав на траві під вікнами, Велерад до нього підбіг.

— Княже, живий, поранений? — спитав, важко дихаючи.

— Цілий я, — прохрипів Горислав, намагаючись відкашляти їдкий дим, що в груди просочився вже. — Все! Тепер вже точно край. Нема його більше.

— Рудоборода теж нема, — відповів Велерад, а тоді ще дужче посумнішав. — І Орія.

— Обох? — перепитав Горислав на ноги зводячись.

До нього підбігла Уміла, шию обвиваючи та заціловуючи обличчя.