Розділ 61

Зелена Рівнина

Закривавленими руками тримав Радан свого меча, навкруги роззираючись. Навіть у сні страшному не могло приснитися те, що бачив юний воєвода в ту мить. Розгромлений вщент Зеленцвіт був. Мов з грудей серце вирване, лежали повалені міст та ворота, кам’яні брили з оборонної стіни валялися біля оглядової башти та в рові. Територія, що від воріт до хоромів вела, засіяна травою густою та квітами пишними, в крові тепер потопала.

А запроданці Местислава всі до одного повалені лежали. Жодного в живих не залишилося. Кожен смерть свою зустрів від рук озвірілих од люті зеленцвітців та їхнього воєводи.

Повільно стер тильним боком долоні кров з обличчя Радан, волосся біляве забруднюючи, а тоді жбурнув меча в бік, погляд гіркий до Світограду спрямовуючи:

— Княже, я свій бій виграв!

Такий сум, такий біль, така гіркота охопила Радана в ту мить. Не знав, за чим його найбільше жаль бере. За десятками життів, котрі він вже однять встиг, за те, що домівка рідна зруйнована і багато часу знадобиться, аби її відновити, та й чи вдасться вже. А може туга охоплювала, бо не було поряд батька, аби побачив, яким його син став?

Згадалися Раданові слова, котрі він колись Яромиру сказав. Пророчими вони виявилися. Зелена Рівнина була землею його предків, його землею, і її він захищав, не шкодуючи себе ні краплі. Просив Яромир тоді завжди про сказане пам’ятати і Радан знав, що швидше дихати перестане, аніж забуде вже.

Голос матері почувся десь від хоромів. Обернувся Радан. Ладозора бігла до нього так прудко, як не бігла певне ще ніколи в житті. Ледь не збивши його з ніг, обхопила за плечі, до себе пригортаючи. Сльози полилися з очей по забрудненим щокам.

— Все! Вже все, — прошепотів Радан, цілуючи її в чоло. — Мамо!

— Ти живий? Синочку мій, ти живий! Дяка богам нашим, ти живий!

— Я живий, — сумно всміхнувся він. — Ось бачиш! Важко повірити, що не так давно ти мене геть хлопчаком вважала й біля спідниці своєї тримала.

— Так, справді важко, — хитнула головою Ладозора, в очі йому зазираючи. — Я не могла навіть уявити, що так швидко ти перетворишся на справжнього воєводу, гідного, може навіть гіднішого, аніж твій батько. Сину, я щаслива, що маю тебе такого!

Всміхнувся їй Радан, але вже веселіше трохи:

— А Зеленцвіт… Ми його відбудуємо. Він буде ще прекрасніший, аніж раніше був. В пам'ять про батька та Благомира, в пам'ять про всіх, хто загинув у цій страшній війні — відбудуємо.

Ладозора обцілувала його обличчя і знову міцно обійняла, не в змозі стримати свою материнську радість.

Світоград

Такої кривавої різанини, котра зчинилася у Світограді не те що смертні, навіть боги ще не бачили. Вулички красиві на поля бою перетворилися, ристалищем кров мов рікою текла, торжок на погост обертався, а башти оглядові палали всі до однієї.

Все князівство знало, що вмирає столиця його, а допомогти нічим не могло.

Горислав навсібіч озирався, намагаючись впіймати краєм погляду своїх головних людей і на щастя всі ще живими були, але не знав він, чи надовго те. Про Радана та Зелену Рівнину намагався не думати, бо то вже за межами його сил було. Проте в голову лізли думки, що вже два воєводства знищені Местиславом, що там в Імлистій Пустці та Дзеркальній Гладі його турбувало менше, але все одно турбувало.

Піймав поглядом захід сонця Горислав і на мить зупинився. Золотом розплавленим вся околиця вкривалася, рожевим маревом огорталися ошатні хороми та чепурні будиночки світоградців і так моторошно з тією красою літнього заходу кров людська пролита контрастувала.

Подих Дарі перехопило, коли вона з темниці у сіни піднялася та побачила на порозі, в оточенні воїнів, Велерада. Хвиля щастя невимовного захопила в ту мить і вже нічого більше Дара не чула, не бачила, не розуміла. Чимдуж кинулася на ганок палат.

Зойкнула Уміла, до стіни з мечами, що у сінях була, кидаючись, але порожньо там виявилося. Жодного меча на залізних гачках не лишилось.

— Що ж ти робиш? — закричала у відчаї Уміла. — Що робиш, сестро моя нерозумна!

— Велераде, — ледь прошепотіла Дара, бо дихати не давало.

Ніхто не почув того її шепоту.

— Боги! Велераде! — закричала, що було сил, кидаючись на ганок, просто в руки Местислава.

Від несподіванки той закляк, бо кого-кого, а начебто мертву сестру побачити точно не сподівався. Користуючись його розгубленістю, Дара обхопила Велерада за шию, відчуваючи холод залізних ланцюгів, в котрі закутий він був.

Єдиним коротким поглядом Велерад з Орієм в мить обмінялися і того достатньо стало.

Один з воїнів витягнув свого меча, замахуючись на Дару. Однією рукою Велерад обхопив Дару за стан, до себе пригортаючи, а другою блискавично висмикнув з-за пояса Кия свою бартку, жбурляючи її просто поміж очі хлопу.

— Жива? Жива! — заверещав Местислав, мечем своїм розмахуючи. — Та що ж за день такий сьогодні? Придушу тебе, суча дівко! Я вас всіх порішу!

Скол замахнувся на Велерада, але раптом його удар Орій відбив. Розширеними од несподіванки очима Скол поглянув на Орія, а тоді на Местислава.

— Орію? — Местислав в усі очі дивився на Імлистого. — Знерухом Метальника! Негайно!

Орій же тримав в руках свою булаву і з байдужою усмішкою дивився Местиславу просто у вічі та несхвально хитав головою.

— Я сказав… — голос Местислава затремтів. — Я тобі наказ віддав. Я князь твій!

З все тією ж усмішкою Орій рушив сходинами до кам’яної тумби, що посеред торжка стояла. Скол кинувся за ним, розуміючи, що край вже близько.

— Ти що надумав? Зрадиш нас? — закричав, меча стискаючи.

— Я вже давно вас зрадив, — стиснув плечима Орій. — А може навіть і вірним ніколи не був.

— Що ти мелеш? Орію, коней на переправі не міняють, — Скол стиснув меча.

— Ще й як міняють. І тобі раджу, може тоді вцілієш, — всміхнувся.