Розділ 60

Світоград

— Час! — прошепотів Радан. — Вони вже у городищі.

— Так! Рушаймо, — Горислав відвів погляд від золотистих променів західного сонця, що вже падали на леваду перед Світоградом. — Кожен пам’ятає все, що залежить саме від нього?

— Пам’ятаємо, ­— відповів йому Радан.

Злат та Матейко кивнули на знак згоди.

— Ну що ж, — Горислав стиснув меча. — Покладімо вже цьому край.

Прудко, мов та блискавиця, рать воєводств рушила на Світоград з Кістяного лісу. Попереду мчав Злат, ведучи військо Вовчого Урвища — вони були рушійною силою, тими, хто мав застати Местислава зненацька та заблокувати його у Світограді. В центрі мчали Горислав та Матейко, ведучи воїнів Зміїного Хвоста, котрі мали нанести основний удар. Замикала все військо рать Зеленої Рівнини на чолі з Раданом, котра мала зупинити тих, хто ще намагатиметься вирватися з пекельної пастки, в яку потрапили завдяки Велераду.

Раптом з боку Зеленої Рівнини Радан побачив гінця, що мчав просто до них, тримаючи над головою невеликий штандарт — показуючи до якого воєводства належить. Радан враз зрозумів, що відбувається щось погане.

Зрозумів те й Горислав. Вони з Матейком перезирнулися, а тоді Горислав поглянув у бік Злата. Той вже був біля самих воріт городища.

— Я поведу рать, а ти вертайся і дізнайся, що сталося, княже, — промовив Матейко. — Діємо так як надумали. Ти встигнеш і все вдасться.

Горислав розвернув коня, вертаючись до Радана.

Радан наказав війську мчати вперед, за північними воїнами, а сам звернув до гінця, натягуючи упряж коня. Хоч і бачив штандарт, але меча свого все одно витягнув.

— Воєводо? — закричав ще з відстані парубок. — Яромировичу! Я гонець від матінки твоєї! Лихо! Лихо, Яромировичу!

Радан зупинився, намагаючись передбачити, що почує наступної миті.

— Запроданці у Зеленцвіті. Оборону на границі прорвали, зруйнували вщент міст та ворота оборонної стіни. Вони діву Імлистої Пустки шукали і думаю, вже знайшли.

Кров прилила до обличчя Радана в ту мить, як зрозумів він, про що парубок каже. На мить наче загубився в тих словах страшних. Озирнувся навколо, намагаючись рівновагу тілу та розуму надати. Страх душу заполонив і залізними лещатами серце у грудях стиснув. Розгубився Радан від почутого, меч свій опускаючи.

— Зберися! Чуєш? — з ним порівнявся Горислав. — Хлопче, зберися! Ще не все втрачено!

Радан ковтнув, хаотично крутячи головою. Він все ніяк не міг повернути собі звичну холоднокровність, до якої звикли всі навколо. Горислав озирнувся до Світограду, де вже розпочав свій нещадний кривавий танець Злат. Настав час наступати півночі.

Втягаючи в себе повітря, Радан поглянув на нього:

— Відана… Я мушу… Я… Ти розумієш?

Сумно всміхнувся йому Горислав на те:

— Було б дивно, якби я не зрозумів. Не тут твій головний бій. Повертайся до Зеленцвіту, воєводо! Це мій наказ.

Радан кивнув, вгору тричі руку підносячи. Враз від основного складу раті відділилося три сотні воїнів, прямуючи до нього:

— Ти їх поведеш! Я вірю в твою перемогу, — промовив Радан. — Я вірю в нашу перемогу!

— А я вірю в тебе, — кивнув Горислав. — Рушай!

Горислав помчав за Матейком та раттю Зміїного Хвоста, ведучи за собою основний склад війська Зеленої Рівнини. Радан мить дивився йому вслід, а тоді направив коня у бік свого воєводства.

Повністю опанувавши себе, знову стаючи зібраним та виваженим, Радан скерував майже всіх воїнів до Зеленцвіту короткими шляхами, а сам, залишаючи при собі ще десятьох, рушив головним трактом. Знав він, якщо послані Местиславом по Відану приїхали, то й повертатися мусіли одним з тих шляхів. Інших доріг вони просто не знали.

Наче сон страшний повторювався для Местислава в ту мить, як зачувши бойовий клич лісового війська, він до вікна престольної кинувся. Очам власним повірити не міг, не вірив у те, що бачив. Мов блискавиці неслися від воріт городища воїни Вовчого Урвища, стинаючи голови всім, хто кидався на них. По центру кавалькади сидів молодий воєвода В’яткович і усміхався так хижо та так впевнено, що у Местислава кров похолола.

Метнувся Местислав до дверей, щосили Скола та Орія кличучи. Поспішали ті вже до нього. Обидва не виглядали розгубленими, але навіть по їхніх обличчях видно було, що застав такий поворот їх зненацька.

— Що за чортівня? — закричав Местислав. — Звідкіля вони взялися? Чого ворота не зачинені були?

— Ти ж не наказав зачиняти, князю, — відповів Скол. — Та й коли було зачиняти? Ми лишень зайшли, по городищу ходили, вишукували тих, що сховатися могли.

— І що, знайшли, дурню? — закричав Местислав, аж піна з рота полетіла. — Клятий Метальник! Його послухали і ось що маємо. Як я міг купитися на те, що Горислав всіх до Зміїного Хвоста повів? Як?

Мовчали на те і Скол, і Орій.

— До бою! Трясця вашій матері, до бою! — Местислав меча свого витягнув.

— А ти куди? — спитав Скол, ледве встигаючи за ним.

— Метальника сюди притягну. Я власноруч шию скручу тому триклятому ворожбиту з північних скель, — Местислав раптом зупинився, озираючись до Орія, що йшов позаду них. — В одному човні, Орію. В одному!

Хитнув на те головою Орій:

— В одному, княже.

Холодно та темно в підземеллі було. Запах вологої землі стояв важкий та задушливий. Дара відчула, що сорочка до тіла прилипла, волосся біля скронь зволожилося і так хотілося бодай один ковточок свіжого повітря.

— Сестро, ти як? — стиха спитала Уміла.

— Як гадаєш, вони вже тут? — наче не чуючи її, спитала Дара, спиною до стіни кам’яної прихиляючись.

— Чуєш віддалений шум? Думаю так, — відповіла Уміла.

— Не можу тут більше сидіти. Мушу вийти, бо мене наче нитка невидима тягне з цих підземель, — промовила Дара.

— Горислав наказав в жодному разі звідси не показуватися, доки він сам по нас не прийде. Не дуркуй! — спохмурніла Уміла.