Розділ 59

Зелена Рівнина

Мов полонянку вели Ладозору в Головний зал вздовж торжка від капища. Кров зі скроні капотіла їй по обличчю, фарбувала сріблясте волосся та сорочку, котра під шкіряною кірасою була. Дивилася Ладозора на те, у що перетворився Зеленцвіт, її Зеленцвіт, і лютувала.

— Мій син не подарує вам цього. Він буде тут швидше, аніж ви собі уявити можете і за кожного вбитого, за кожного пораненого, за кожен камінь, котрий з оборонної стіни випав, ви дорого заплатите, — закричала.

Розсміялися на те їй воїни, не ймучи віри.

— Та вже нема серед живих його як і решти тих, хто присягнути Местиславу відмовився. Світоград у руках нашого князя, а твій, дурна жінко, вже з праотцями, — відповів один.

— Мій син скоро буде тут і тоді молитимете про пощаду, — відповіла Ладозора. — Згадаєте ще мої слова.

Знову розсміялися воїни, до темниці Ладозору ведучи. Всміхнулася й вона їм: якось моторошно, навіть безумно.

Ледь дихав молодий хлопець, упряж коня свого стискаючи. Гуркіт страшний почув, коли вже далеко від Зеленцвіту був. Враз зрозумів, що то ворота городища впали. Пошепки молив богів, аби захистили його дім та все воєводство від лиха хоч і розумів, що те лихо вже поріг переступило. На мить зупинився, озирнувшись, а тоді прожогом кинувся далі. Не можна було ні на мить зупинятися. До воєводи свого скакати чимдуж мусив, бо вже один лишився. На нього одного Ладозора надію лиш мала, що живим дістанеться та сповістить Радана, про те, що діється у Зеленій Рівнині.

Світоград

Засурмив ріг на північній башті Світограду, підтримав його південний ріг, тоді східний та західний. Моторошний звук по городищу полився сповіщаючи всіх, що військо вороже вже близько. А тоді тиша мертвецька запанувала повсюди.

Озирнувся Горислав на всі боки, в центрі торжка стоячи. Кров в його жилах застигла від тієї порожнечі, що навколо панувала. Біль за грудиною стиснув від усвідомлення, що бачить він Світоград таким востаннє.

— Прости батьку, що роблю це, але іншого виходу не бачу вже. За князівство йду до останнього, — звів Горислав меча свого до неба. — Або до перемоги, або до смерті!

— За князівство або до перемоги, або до смерті, — повторив за ним раптом Радан. Гордо плечі розправивши, спускався він сходинами від хоромів. Підійшовши, схрестив свого меча з мечем Горислава, вгору здійнявши.

— За князівство або до перемоги, або на смерть, — Матейко свою бартку до мечів підніс, від криниці підійшовши.

— За князівство до перемоги, — всміхнувся Злат, наближаючись до них і свого меча до їхніх з дзвоном прихилив. — На інше я не згоден.

— За Білощита та Радогора, — промовив Горислав і голос його кригою вкрився.

— За княгиню-матінку нашу! — лють в очах Раданових спалахнула.

— За Лучника! — мовив Матейко, вуста в жорстку лінію зціпивши.

— За Метальника! — крізь зуби Злат процідив. — Замість Дари мститиму сьогодні я!

Обриси величного Світограду змалювалися попереду. Височів він посеред широкої величезної левади: зі сходу Кістяний ліс до нього тягнувся, з півдня поля прилягали, з заходу безкрайні степи доторкалися, а з півночі похмурі скелі нависали. Серцем всього князівства він був і кожен знав, як перестане те серце кров-водицю своїми венами-руслами до воєводств ганяти, замертво впаде вся Благодатна Земля.

Знав те Велерад, усвідомлював Орій, чудово розумів Местислав і навіть Скол не тямити не міг.

— Не нападаємо, бо я маю спершу з Гориславом мову вести, — нагадав Местислав.

— Знаємо, князю, — відповів за всіх Скол.

Поглянув Местислав Орію просто у вічі, злісно очі свої примружуючи, і промовив:

— Хто дурню яку надумає, враз без голови лишиться.

— Яка дурня, князю, — відповів похмуро Орій. — Ми в одному човні. Всі ми в одному човні — пам’ятаю твої слова.

— Аби тобі в бою ту пам'ять раптом не відняло, — крізь зуби просичав йому Местислав.

Нічого Орій не відповів, погляд до коня свого опускаючи.

— Відсилайте гінця, — скомандував Местислав. — Прудко!

Відділився один воїн на дужому добротному коні і помчав вперед до Світограду, аж курява з під копит полетіла. Військо ж повільно рушило за ними.

— А як не вислухає Горислав гінця? Якщо тебе слухати не стане? — спитав Скол.

Скосив погляд Местислав на Велерада, що в оточенні лютих воїнів їхав, і всміхнувся:

— Слухатиме! Побачиш! Я братика середульшого знаю краще, аніж він сам.

Схрестивши руки на грудях, стояла Дара біля вікна, котре на торжок виходило, і дивилася на те, що діялося внизу. А в низу вже нічого не діялося. Зовсім!

Не мала Дара страху в грудях, бо за що їй було вже боятися? Своє життя за безцінь вважала, життя інших лиш від них залежало. Підкорюватися Местиславу не збиралася. Знала, якщо він таки переможе, то вона зі світом білим розпрощається, але йому в руки не дасться.

Порожньо на душі останньої княжни з Гострозорових було, а ще гірко, сумно та байдуже до всього, що навколо відбувалося.

— Ну ось і все! Вирішальний бій вже настає, — до неї підійшла Уміла, теж у вікно визираючи. — Чогось я вже в тому впевнена, що він останній.

— І я таке відчуття маю, — ствердно кивнула Дара, погляд до неї не зводячи.

— Не шкодуєш, що зі всіма не пішла? — спитала Уміла.

— Я княжна, я сестра князя нашого теперішнього, я мушу тут бути до останнього. А ти?

— А я тепер княгиня і моє місце поруч з моїм чоловіком та новим домом, — сумно всміхнулася Уміла. — Ти боїшся?

— А ти, княгине? — питанням на питання відповіла Дара, погляду свого від порожнього торжка не відриваючи.

— У бій йти було не страшно, а зараз боюся. Але не за себе боюся, а за Горислава, за Злата, за Радана з Матейком. За всіх мені страшно й боляче. Я хочу, аби вони живими повернулися, хоч і розумію, що моє бажання для богів нічого не означає, — з гіркотою відповіла Уміла.