Розділ 58

Світоград

Сонце, що яскраво світило з неба, всі присутні на торжкові сприйняли за знак богів. Отже пара, котра щойно клятву дала, була прийнята ними і поєднана на віки.

Не було пишного застілля на честь княжого весілля, але пообіцяв Горислав, коли вони виграють і цей бій, тоді влаштує він такий банкет, на котрий буде покликано люд зі всього князівства. За веселою давньою традицією закидавши молодят квітами духмяними люд почав розходитися та готуватися до задуму свого князя.

Найближчі привітали їх на торжку, обіймаючи та розціловуючи, але потім усмішки все ж сповзли з облич нагадуючи, що ж чекає ще попереду.

— Час починати, — нагадав Радан.

— Так. Починаймо, — Горислав поцілував Умілу в чоло, а тоді обійняв Дару. — Робіть те, що маєте робити. Обидві!

— Бережи себе, мій князю! — палко зазирнула Гориславу в очі Уміла. — Думай про те, що я тебе жду.

Він всміхнувся їй, не відриваючи свого закоханого погляду. В ту мить вели вони мовчазний діалог, зрозумілий тільки їм двом на землі.

Дара відступила розуміючи, що більше вже не головна в житті Горислава і тихенько побрела до палат.

— Гей, княжно? — долинув до неї голос Злата десь позаду.

Озирнулася Дара, зупинившись на сходах.

Він підійшов до неї і міцно обійняв, до грудей притискаючи:

— Може вже не зустрінемось більше. Дозволь обійняти тебе і сказати, що шкодую за ті дурощі, котрі робив тобі на зле. І тобі, і Велераду. Знав я все підсвідомо певно з самого початку, але не хотів тому знанню коритися. Жаль, що вже переграти нічого не можна.

— Ми зустрінемося, воєводо! — всміхнулася йому Дара. — От побачиш! Вір мені, бо я знаю.

Кивнув Злат, на усмішку її відповідаючи, а тоді повернувся до торжка.

Дара зловила на собі погляд Радана. Наймолодший з воєвод вишукано схилив голову в поклоні їй, а тоді щиро усміхнувся.

Дара хитнула йому головою, теж усміхаючись:

— І з тобою, Яромировичу, я не прощаюся!

Кивнув Радан їй, а тоді коня свого підкликав. Випустив Горислав руку Уміли зі своєї, на коня спритно стрибнувши. Злат і собі у сідло скочив. Дивилася Дара на три постаті величні, що огорнені променями сонця до воріт городища подалися, і серце в грудях стискалося.

— Ходімо, сестро, бо роботи багато маємо, — ласкаво торкнулася її плеча Уміла. — Ходімо!

— Вони виживуть. Вони всі три виживуть! — прошепотіла впевнено Дара.

— Я знаю, — погодилася Уміла, через плече озираючись. — Знаю.

Зелена Рівнина

Подих забивало Відані, коли вона до оглядової башти бігла. Як сказала Мальва, що Ладозора чимдуж помчала на оборонну стіну городища, одразу Відана зрозуміла, що лихо прийшло. Видершись вгору, побігла до оглядової башти, поділ сукні підібравши, а тоді раптом зупинилася. Погляд її впав на широкі поля, котрі між Зеленцвітом та границями інших воєводств простягалися. По ним, мов чорні птахи, неслися воїни зі штандартами Местислава. Не дивилися вони де дорога, а де засіяне поле. Байдуже було, що врожай рясний знищують, що трави на широких кінських пасовищах зминають.

Завмерла Відана, очима серед десятків воїнів Местислава вишукуючи, але не бачила:

— Боги!

— Таку-сяку відсіч ми дати зможемо, але вони оборону на границі прорвали, отже воєводство відкрите для захоплення, — жорстко мовила Ладозора. — Ти мусиш сховатися. Негайно! Я накажу служниці відвести тебе в укриття разом з жінками та дітьми.

Мовчала Відана, дивлячись як стрімко наближався загін до Зеленцвіту. Здавалось, їх навіть вітер підганяв. Курява з під копит їхніх летіла разом зі шматками трав та грудочками землі, що гострі підкови виривали.

Брязнула зброя, почувся скрип підняття навісного мосту, що через рів до плацу перекинутий був. Лучники на оборонній стіні на свої позиції стали, луки приготувавши. Стріли в їхніх колчанах на сонці сріблом заблищали.

— Йди! Вони не повинні тебе побачити, — наказала Ладозора, визираючи з квадратної дерев’яної башточки.

Відана відступила до краю з боку фортеці, але не спустилася вниз на подвір’я.

Вперед вирвався один з воїнів, зодягнений у добротні лати, котрі жодного вразливого місця не мали. Решта хід стишили, залишаючись дещо позаду. Відана спочатку не зрозуміла хто то, коли ж воїн підійняв забрало на шоломі, вона впізнала Квіта. То був один з найрозумніших і найбезжальніших воїнів Местислава.

— Бачу ти сама тут, Ладозоро, — закричав Квіт. — Добре, не треба за тобою посилати. Іменем князя нашого, Местислава, маєш віддати мені княгиню Відану.

— Інший у мене князь, а твого я не знаю, — закричала вона у відповідь. — І як мені відомо, княгиня теж інша.

— Ти, жінко, мені зуби не заговорюй! — лють в його голосі лиш наростала. — Давай сюди Відану, бо пожалієш гірко.

— Нема її в мене! — Ладозора легко кивнула лучникам і ті тятиву натягли.

— Нема в мене часу з тобою, дурна бабо, теревені розводити, — звів Квіт руку вгору. Враз в руках його воїнів палаючі маленькі головешки з’явилися. Опустив Квіт руку і полетіли вони на оборонну стіну та в дерев’яну башту.

Кинулася Ладозора звідти, Відану за руку тягнучи:

— Стріляй! Не жалій стріл! Вони Зеленцвіт хочуть, та не отримають його нині!

Градом полетіли, засвистіли стріли лучників фортечних, деякі на землю впали, деякі цілі своєї таки дісталися. Оскаженів Квіт від люті, до мосту підвісного придивився, а тоді до краю рову під’їхав. Знав, що допоки не вдасться міст опустити, у Зеленцвіт вони не потраплять.

— Ланцюги на кільцях, кільця в дерев’яні бруси забиті. Як зуміємо вирвати їх, то впаде міст, а впаде міст, за собою й ворота потягне, — закричав Квіт, скликаючи частину воїнів до себе. Кинулися ті у рів, під фортечні стіни вибираючись.

Біля воріт зупинилася Ладозора, до воїнів оглядаючись:

— Старшого мені!

— Я тут, матінко, — до них підбіг захеканий чоловік, шолома свого поправляючи.