Розділ 55

Дзеркальна Гладь

До нового походу готувалися швидко, але не менш ретельно. Злі всі були та недобрі. Скол грозив помститися за спалені кулі якщо не Велераду, то Гориславу та решті точно. Местислав пашів од люті, бо хоч вінець тримав, престолу ж під ним не було. Квіт стратегічний план розробляв, аби вдалося все і можна було викурити світоградців. Лиш тільки Орій робив серйозний вигляд, а сам усміхався з того, що навколо діється. Його власна битва вже минула і не переможцем він з неї вийшов.

Кораблів більше не було, тому для куль вози облаштували. Знали, що йти довше будуть через те, а вони й так час вже втратили й Горислав підготуватися встиг. Проте іншого виходу не мали.

Напередодні світанкового походу влаштував Скол гучну гулянку, котра гула на все воєводство й певно навіть в Імлистій Пустці та Зеленій Рівнині чулася. Не сподобалася та гулянка Квіту. Вирішив він шукати Местислава, аби про свої сумніви повідати. Застав його в компанії сумнівної дівиці та ще й напівроздягнутої.

— Чого треба? — пробурмотів Местислав, очі розплющуючи. — Квіте, то не почекає?

Похмуро хитнув Квіт головою, на дівку пекучий погляд кидаючи.

— Пішла геть, — розгнівано пробурмотів Местислав з ложа встаючи та сорочку натягаючи.

Простежив Квіт за тим, як дівка світлицю покинула, а тоді на Местислава осудливо глянув.

— Що? — розреготався Местислав. — Так, не вдівець я поки-що, але бозна-де моя люба жінка знаходиться. Та й не маю за чим сумувати, бо навіть не посмакував нею. Ти уявляєш? Першу красуню князівства собі взяв, а так нею і не насолодився. Ото вдалий я, правда?

Дивився Квіт на ті п’яні сльози сміху і лють його брала безмежна. Схопив Местислава за руку, примушуючи в очі дивитися:

— Що з тобою?

— А що зі мною? — продовжував реготати Местислав. — Та не хвилюйся так. Тільки-но отримаємо назад Світоград, я на Зелену Рівнину піду і жінку свою поверну. Отоді вона вже точно моєю стане!

— Местиславе, я тебе не впізнаю. Наче одмінок переді мною стоїть зараз, — прошипів Квіт. — Це ж не ти справжній. Чи тебе обпоїли? Чи то боги тебе поплутали? Коїш дурню, а поплатимося за те всі разом. Де твоя розважливість, де твоя розсудливість? Ти наче розум втратив. Так, Світоград ми не втримали, але ж у нас два воєводства в руках. А ще Метальник!

— І що? — крізь зуби люто просичав Местислав, ногою по стовпчику ліжка вдаряючи. — Яка різниця? Він добровільно на наш бік не пристане. Катуй хоч до смерті, не пристане! А без нього Зміїний Хвіст нашим не буде.

— Знаю, та ми за його життя той Зміїний Хвіст вимагати можемо, — мовив Квіт до вікна відчиненого підходячи. — Розумієш?

— Воєводство за життя воєводи? — задумався Местислав, води собі у кухоль наливаючи. — Горислав може на таке й піде. Метальник клятий на те не піде!

— Местиславе, це ж Метальник, він один цілого воєводства коштує, — всміхнувся Квіт. — Спробувати можемо, а як ні, то стратимо його у них на очах. В будь-якому випадку наше зверху. До того ж я маю ще одне рішення, але воно до початку походу між нами має бути. Загралися воєводи твої: один себе заледве князем не уявляє тут, інший щось темне мутить і не вірю я йому ані на крихту.

Примружив очі Местислав:

— Знає Імлистий, сучий син, що як зі мною лишиться, то воєводство своє утримає, а якщо ні, то й голови не матиме.

— Лиш дурень безвихідного положення його не зрозуміє, а Імлистий не дурень, але все про наші справи йому знати не треба, — хитнув головою Квіт. — Зберися! У нас все вийде і вже скоро знову свій престол назад отримаєш.

— А ти місце головного радника, — всміхнувся Местислав.

Квіт схилився до його вуха, про свою нову ідею розповідаючи.

Давно вже Мілада Скола таким п’яним не бачила. Ледве на ногах стоячи, він в танок з молодими наймичками кинувся, регочучи та кожну безсоромно обмацуючи.

— За воєводу Скола! За князя Местислава! За Дзеркальну Гладь — найкраще воєводство Благодатної Землі! — лунали п’яні викрики звідусіль.

Одна з жінок піднесла Сколу кухоль з медовухою. Піднявши його над головою, на знак вдячності, Скол випив гіркої, дещо проливаючи на бороду. Враз поряд з’явилася миловидна дівиця, простягаючи йому маленький шматочок полотна. Скол торкнувся ним бороди, багатозначно підморгуючи їй.

Крізь полум’я, котре в корзинах з залізного пруття палало, Мілада стежила за тим дійством вже чудово розуміючи, чим закінчиться для її чоловіка той вечір. Не боляче було за те, що зраджував з іншими, боляче було, що її на сміх люду простого пускав. Цурався Скол її, як жінки, доньок своїх цурався, оте пекло наче вогнем. Злість до горла підступила. Намагалася Мілада стримати її, але наче окріп у глечику та вгору підіймалася. Рушила Мілада до нього, аби припинити врешті неподобство.

Здивовано Скол голову повернув до неї, наче дивуючись, що взагалі бачить перед собою:

— Жінко моя безцінна? Чого ти тут? Я думав, ти до сну відійшла давно.

Насмішку презирливу, котра в його голосі була, Мілада шкірою відчула:

— Воєводо, я якраз до світлиці йду і хочу нагадати, що й тобі час. На світанку вирушаєте ж!

— Ти йди, жінко, як зібралася, — розреготався Скол. — Бо я сьогодні спати не збираюся.

Наче ляпаса дзвінкого Скол їй в ту мить відвісив. Притихли танці й співи. Люди, що були на торжку біля капища, зацікавлено спостерігали за тим, що далі буде. Мілада важко дихаючи дивилася йому в очі, не в змозі рушити з місця.

— А скажи-но, жінко моя мила, чи не збираєшся ти мене та воєводство порадувати перед походом? Чи не хочеш раптом оголосити, що при надії? — продовжував презирливо всміхатися Скол, вирячивши свої каламутні очиська.

— Поки-що ні, воєводо, але то певно тому, що ти давно не навідуєшся до нашої світлиці, а надаєш перевагу Головному залу, — зціпила зуби вона, відчуваючи як в кулаки стискаються руки.

На мить побагровіло Сколове обличчя. Здалося Міладі що він дійсно вдарить її при всіх, але раптом чергова насмішка знову жорстких вуст торкнулася: