Розділ 54

Світоград

Хотілося Умілі з Дарою щастям своїм поділитися, розповісти про сокровенне, але розуміла вона, що не до того княжні зараз. Знала, що не чесно радіти тоді, коли у подружки біда, але нічого вдіяти з собою не могла. Очі заплющувала і знову й знову бачила, як Горислав пригортав її до себе схиляючись до вуст. Відчувала Уміла той поцілунок, досі мурахи по тілу бігали, бо так то інтимно, так гаряче було. Питала себе подумки, чи не наснилося? Бо ж хіба міг Горислав між Віданою та нею саме її обрати? Те здавалося неможливим. Відана була такою витонченою, такою досконалою, такою ніжною, такою довершено красивою. Уміла ж сама собі здавалася трохи нескладною, дещо грубуватою, постійно в тих чоловічих лахах, як казав Злат. Не могла все втямити, що ж такого у ній знайшов молодий князь і навіть уявлення не мала, якою тендітною та ніжною була вона в його очах.

Хвилював Умілу Злат. Хоча була вона впевнена в тому, що він собі раду дасть і врешті зрозуміє все, але боялася, аби до того часу дров не наламав ще більше, аніж вже було. Дару, за те що сталося, Уміла зовсім не звинувачувала, бо ж та одразу зізналася, що в іншого закохана. Правда, хто ж тоді міг подумати, що тим коханням виявиться саме Метальник? Ніхто! Навіть вона сама, якби не побачила його очі в ту мить, коли Дара таємницю серця свого Гориславу розповідала. Здавалося, все б віддала, аби так на неї саму хоч раз поглянув князь молодий.

Зісковзнувши з ліжка на підлогу, Уміла безшумно попрямувала до дверей, хапаючи свою довгу квітчасту хустку. На ходу сплела біляве волосся в косу та перекинувши її на праве плече, попрямувала вздовж коридору вниз з горішнього поверху. Знала, відчувала, що застане Горислава в престольній, бо останніми ночами він навіть не лягав. Так гірко Умілі було від того, який тягар на його плечах висів, так хотіла вона хоч частинку забрати, та не могла.

Гладка кам’яна підлога приємно холодила босі ступні, а вітерець, котрий у відкриті вікна раз у раз вривався після зливи, що потроху вже вщухла, ніжно торкався обличчя та шиї. Уміла швиденько минула сіни та коридор нижнього поверху і наблизилася до престольної. Вартових біля дверей не було, бо Горислав завжди відпускав їх вважаючи, що нема потреби залишатися на ніч. Те Умілу потішило, бо довго б довелося пояснювати на ранок злющому Злату, що вона посеред ночі робила у престольній з князем наодинці та лиш у нічній сорочці.

Обережно прочинивши двері, Уміла не одразу помітила Горислава, бо на престолі він не сидів. Стояв біля вікна, у темряву нічну вдивляючись. Таким ранимим, таким зворушливим видавався в ту мить. Враз голову повернувши на скрип, побачив її і усмішка стиснутих вуст торкнулася. Уміла теж всміхнулася йому, в декілька кроків опиняючись поряд.

— Я не хотіла заважати, — промовила стиха.

— Ти не можеш заважати, — Горислав мить з ніжною усмішкою дивився на неї, а тоді, поклавши руку на плече, прихилив її до себе.

Уміла заплющила очі, притуляючись щокою до його полотняної сорочки, що пахла чебрецем. Як їй затишно було в його обіймах, як тепло і як спокійно. Готова була отак стояти цілу вічність.

Стиха Горислав зітхнув чогось.

— Що таке? — стривожено спитала.

— Таки нікудишній з мене князь, — з усмішкою промовив він. — Вже другу воєводівну я отак спокушаю, а вона мені не опирається.

Уміла підвела голову, шукаючи очима його очі, і помітила в них не насмішку, а біль та гіркоту:

— Це не так! А якщо й так, то обидві воєводівни знали, на що йдуть. Я точно знаю.

— Яка ж ти палка, моя діво-войовнице, — промовив, але вже щиро усміхнувшись. — Моя! Так солодко те слово звучить.

— Твоя, князю, і нічиєю більше бути не хочу, — прошепотіла, віддано в його очі дивлячись.

— Я чого про те згадав, бо вдруге помилку роблю — не гідно поводжуся по відношенню до тебе. Маю спершу зі Златом поговорити, за наречену тебе в нього просити, а вже потім дозволяти собі те, що дозволяю. Але ж стриматися не можу! Який я приклад подаю, я ж князь, — Горислав поцілував її в щоку, тоді ковзнув до вуст.

— Не до того Злату зараз, сам знаєш, — прошепотіла Уміла, на поцілунок відповідаючи вже куди вправніше, аніж вперше. — І кращого за тебе князя просто бути не може.

— Всім нам не до того зараз, але я хочу тебе нареченою назвати перед людом. Як воно й має бути, — раптом став серйозним він. — Дару питав і тебе питаю. А чи ти хочеш мені нареченою стати? Ти маєш право вибору, Уміло. Я його тобі щиросердно даю.

— Дуже хочу, княже, — щасливо відповіла, але теж враз посумнішала. — Чи не буде це зрадою по відношенню до Дари? Подруга вона мені і її втрата, її біль то й мій біль теж.

— Ти знала? — Горислав знов пригорнув її до грудей, погляд свій у темряву нічну спрямовуючи.

— Так, — не стала брехати Уміла. — В Кам’янополі побачила, як дивився на неї Метальник, коли вона погоджувалася Злату нареченою бути. В тому його погляді такий відчай, такий біль був, словами не передати. Мені самій плакати захотілося. Коли ви поїхали, я повела її на виступ і спитала. Дара брехати не стала. Гориславе, вона у скелі оті страшні ходила, істоту потойбічну, бо не від світу живих точно, про нього питала, косу свою, як плату за відповідь, віддала. Він оберіг свій натільний їй подарував, аби захистити й уберегти. Примчав зі Світограду, коли її змія вкусила, сам рану від отрути очистив, сам припік, сам… О! Тільки не карай її за те, бо ж кохання, воно не питає! Молю тебе!

— Я навіть не думав її карати, — стиха відповів. — Не розумію, як того не помітив. Велерад наче й натякав мені, а я не здогадався. А клятва?

— Наречена його, котра на смертному одрі була, клятву з нього взяла останню, що він іншої вже не матиме, — ще сумніше повідала Уміла.

— Жорстоко як, — мовив Горислав, — але з іншого боку, якщо кохаєш… Навіть не знаю…

— То в минулому було, а тепер… — Уміла змовкла, бо обоє вони розуміли в ту мить, що навіть якби й могли щось змінити, то змінювати не було вже для кого.