Розділ 53

Світоград

Вени на шиї Злата здулися від напруги, кулаки свої він нервово стискав та розтискав, повз Умілу дивлячись. Поривався встати зі стільця, на котрому сидів, і кудись йти, але Раданова рука йому на плече твердо опускалася, не даючи зрушити з місця. Уміла щось говорила, в чомусь переконувала, щось доводила, але голос її лиш шумом в його вухах звучав, не більше.

— Може й добре, що нема його вже, бо якби був, то я б його сам до Темнолики відправив, — процідив крізь зуби Злат, швидше сам собі, аніж решті.

— Ти помиляєшся, — промовив Радан, котрий до того мовчав весь час.

— Що? Ти себе зараз чуєш, Яромировичу? — презирливо спитав Злат, врешті звернувши на нього увагу.

— Цілком! — кивнув той, нахиляючись так, аби його очі опинилися на рівні темних очей Злата. — А чи чуєш себе ти? За що жадаєш смерті Метальника? Бо княжна обрала його, а не тебе? Чия в тому провина? Його? Чи може її?

— А чия ж? — вигнув брову Злат, знову зуби зціпивши.

— Нічия! — вибухнув Радан, але враз зумів повернути голосу холоднокровність. — Нема на кого злитися і кого ненавидіти. Княжна іншого покохала, а ти, якщо її щиро кохаєш, мусиш гідно вчинити — відступити і дати їй можливість щасливою бути. Оце вчинок справжнього чоловіка, а не мордобій з суперником. Який Метальник взагалі тобі суперник, якщо княжна до тебе нічого не відчуває?

Розсміявся Злат йому в обличчя неприємним, презирливим навіть сміхом:

— Яку нісенітницю мелеш, Радане! Ти сам би відступив? Якби ти котру покохав, а вона перевагу іншому надала, то ти б відступив? Сумніваюся я дуже!

Мить мовчав Радан, а тоді холодно мовив:

— Я вже відступив. Повір, то найрозумніше, що ти зробити можеш. За такий вчинок княжна тебе поважатиме, а якщо мститимеш, то зненавидить до кінця життя свого.

Мороз поза шкірою Відані від слів Раданових пішов. Вже й вона забула про те, чого вони Злата втішають, що з Дарою на торжку було, геть про все. Дивилася на Радана й очей відвести не могла. Він відчув те певно, бо кинув на неї один короткий погляд, але враз на Златові знову увагу зосередив.

— Дайте мені спокій! — прошипів Злат, врешті встаючи, і Радан спиняти його більше не став. — Не хочу ваших порад дурних і вашого співчуття награного.

Горислав дозволив Дарі піти з торжка і наказав прислужникові відвести коня Метальника до конюшні та напоїти-нагодувати, а сам подався до престольної. Сплуталися думки його в один клубок, тепер знову розпутувати доводилося, а напередодні ж, здавалося, він вже ниточку до ниточки розклав.

Не відчував молодий князь гніву чи люті на сестру. Не розсердився на те, що вона йому сказала. Любив її безмежно, одна вона в нього залишилася і готовий був Горислав зробити все, лиш би щастя пізнала. Нічого поганого не мав проти Велерада. Вже від початку заколоту той стільки разів свою вірність доводив, стільки мудрі рішення приймав, стільки в пригоді ставав, що Горислав навіть йому винен був. Не лякало те, що Дара для нього геть дівчиськом була — серце ж не за віком собі пару обирає. Якщо вона кохала Велерада, а Велерад кохав її, то Горислав з радістю віддав би її за нього. Навіть би зі Златом якось зумів все загладити. Проте що вже тепер думати, коли Велерада на світі не було.

Не вірив в те Горислав, бо ніяк йому не в’язався північний воєвода зі смертю. Вірно Радан підмітив, що не міг він так легко Темнолиці в полон здатися. Проте правда колола очі — вороний сам повернувся, без свого господаря. Велерад ніколи б коня напризволяще не кинув, до того ж знав, що без коня назад до Світограду повернутися неможливо.

За тим всім десь на задвірки думок відсунув і свої власні почуття. Вони так різко одне від одного з Умілою відірвалися, навіть словом перемовитися не встигли, зачувши крик вартового, і кинулися на торжок. Горислав всміхнувся бо знав, що Уміла все зрозуміла правильно, що в жодному разі не налаштує себе на дурні думки стосовно його вчинку. Така дивна легкість панувала в його душі від того.

Горислав свій вибір зробив: вірний чи ні, правильний чи ні, вже значення не мало, бо він один з тим жити мав.

Жаль відчував до Відани, гірко було йому, що так вчинив з нею, але серцю своєму опиратися не став. Мав, справді мав колись до княгині нової почуття, любив її ще підлітком, але минулося. Та й коли ж-бо перше кохання єдиним та навіки залишалося?!

Мов неприкаяна блукала Дара городищем до пізньої ночі. Вже й худобу по хлівах зачинили, вже курей на сідало відправили, вже собаки лемент припинили та коти поснули. Один за одним благенькі вогники у маленьких віконечках домівок світоградців гаснути почали, а вона все ходила від вулиці до вулиці, мов несповна розуму. Навіть не збиралася до палат повертатися, бо нічого їй там було робити. Вирішила до Священного провалля йти — одна, на ніч, попри Кістяний ліс, вздовж Стрімкої галасливої, через широку леваду, де блукали вовки з лісу, до городища підступаючи. Байдуже Дарі до того було, єдине про що думала, то спитати на священному місці богів, чи живий Велерад. Знати напевно мусила, хоча сумнівалася, що взагалі колись його смерть прийме.

Пішла Дара до воріт городища, але ті звісно зачинені були, а вартові здивовано на неї дивилися та головою хитали, мовляв, не мають права випустити її одну, в ніч, невідомо куди. Дара іменем своїм лякала, але хлопи залишалися невблаганними. Їй би назад повернутися, до світлиці своєї, та у сон поринути, а вже вранці до провалля вирушати, але Дару наче невидима сила тягла саме в ту мить.

— Що тут за галас? — долинув до Дари роздратований голос Злата. Певно й йому в затишній світлиці не сиділося.

Вона голову відвернула, аби не говорити з ним, хоч і знала, що доведеться. Злат підійшов до воріт і звів голову вгору до вартових, що з вікон оглядової башти визирали.

— Княжна надумала кудись йти. Кажемо, що не можна, що ніч на дворі, що гроза насувається, бо небо вже час від часу підсвічуватися починає, але вона нас й слухати не хоче, — відповів молодик, плечима стискаючи.