Розділ 52

Дзеркальна Гладь

Орій звузив очі, повільно ганчіркою з-за поясу витираючи закривавлене вістря свого меча. Глянувши на дощату підлогу лиш зітхнув, вдивляючись в обличчя воїна, що лежав долілиць з пробитим черевом.

— Він би не змовчав, — Кий теж поглянув на вбитого. — Не наш, світоградський був.

— Я знаю, — погодився Орій, ховаючи меч. — Та чогось все важче з кожним разом те робити стає.

Кий ковтнув не знаючи, що йому відповісти. Чи не вперше в житті такі дивні речі від свого воєводи чув.

— Треба його десь подіти, доки ніхто не побачив, бо буде нам мороки з князьком, — продовжив Орій. — Але куди? Я тут ходів-виходів не знаю зовсім.

— Зате я знаю, — у закутку зненацька вигулькнула Мілада.

Орій та Кий перезирнулися і останній помітно напружився.

— Я допоможу, — погано приховуючи власний страх, продовжила Мілада. — Я тобі, воєводо, винна, пам’ятаєш? Віддячити мушу. І хочу віддячити.

Знову Кий застережливо на Орія поглянув, але той всю свою увагу на Міладі зосередив. Здавалося, навіть усміхався куточком вуст.

— Беріть його і йдіть за мною, — скомандувала Мілада і, розправивши плечі та стискаючи тремтячими руками сукню по бокам, рушила вперед довгим світлим коридором, не озираючись.

— Воєводо? Чи не вилізе нам оце боком? — наважився тихо спитати Кий.

Орій всміхнувся і лиш головою кивнув, беручи вбитого за ноги.

Ходами, що челяді належали, вивела Мілада їх у двір, а з нього кам’яними сходинами на оборонну стіну, спритно від вартових за широкими турами ховаючись. Мовчки вказала на край стіни. Так само мовчки Орій кивнув їй, даючи зрозуміти, що здогадався, що робити треба. Зі всіх сил штовхнули вони з Києм тіло у бурхливі пінисті хвилі, що билися об скелястий підмурок оборонної стіни внизу. Враз проковтнули ті хвилі гінця, затягуючи у своє холодне чорне нутро.

Так само мовчки спустилися зі стіни непомітними сходинками у двір, а тоді до хоромів ввійшли. Кий зник серед коридорів, залишаючи їх удвох біля широкого вікна другого поверху, що на море якраз спрямованим було.

— Якщо раптом Скол дізнається, що ти зробила, — врешті промовив Орій, її обличчя пильно роздивляючись.

— Не дізнається, — відмахнулася Мілада. — Вартові нічого не бачили, бо їхні погляди вбік Світограду та кораблів у бухті біля Імлистої пустки зосереджені, та й море все приховає. Воно назад нічого не повертає вже.

Орій не знав нащо, але раптом промовив:

— Я мусив. Він привіз новини зі Світограду. Княжна жива, а я ж сказав князю та чоловіку твоєму, що вона мертва.

— Я з Вінцеславом не блудила, як шепочуться всі. Я його від окаянної врятувати намагалася, — теж не знаючи нащо, сказала Мілада, голову до нього повертаючи. Всім тілом тремтіла ще від того, на що наважилася.

Усміхнувся Орій, невагомо щоки її пальцями торкаючись:

— Жінка, котра так піклується про свою родину, блудити не може.

Мілада барвами сорому залилася, чи то від доторку його, чи від його слів, і чимдуж кинулася геть з коридору долоні до грудей, де серце гупотіло, притискаючи.

Орій же швидким кроком рушив до Головного залу, бо щось шумно якось внизу стало та гамірно.

За голову Местислав схопився, волосся своє світле скуйовдивши. Здавалося, вирве його цілий жмут наступної миті. Від одного вікна до іншого бігав визираючи та долоню до чола приставляючи. Повірити не міг, що все до пекла котилося.

— Ти ж мені сказав, що то найкраща задумка? Сказав, що так ми сили коней та воїнів збережемо. Сказав, що цілком безпечно по воді ті кляті кулі пустити! — закричав на Скола, очі вирячивши мов несповна розуму.

Скол на Тригоста глянув, плечима стискаючи:

— Бо то щира правда. Бо так ще мій батько та дід чинили. Хто ж знав, що їх підпалять? Хто знав, що там засідка? Я точно не знав, княже.

— Ти взагалі нічого не знаєш, бо мізків в твоїй дурній голові нема. Порожньо там! — вибухнув Местислав.

До Головного залу ввійшов Кий, здивовано дивлячись на розпашілі обличчя чоловіків:

— Там загін, котрий на світанку до Дзеркалю скакав, повертається. Вартові з башти передали.

— Ото зараз і почуємо, що й до чого, — мовив Тригост обережно.

— Що мені вже чути? Трясця твоїй матері, що мені вже ті розповіді? — знову закричав Местислав, вже за звичкою за вінець свій хапаючись.

— Йди і скажи хай рук не покладаючи готують ще кулі, щоб більше, аніж було, — наказав Тригосту Скол, зубами скреготнувши.

— Що сталося? — до Головного залу, з Тригостом ледь на порозі розминувшись, ввійшов Орій.

— Ти де був? — кинувся до нього Местислав, бо вже певно не знав до кого ще вчепитися. — Де ти був, питаю?

— На одну файну дівку задивлявся у дворі, — гмикнув Орій, бороду свою акуратну пригладжуючи. — А чого галас?

— Хтось спалив кораблі у бухті біля Імлистої Пустки. Чи це не ти часом? Га? — вихопив Местислав свого короткого клинка. — Знову плетеш за моєю спиною? Правду Квіт каже — голову тобі стяти треба і на фортифікаційній стіні виставити, воронам на радість.

— То зітни, — продовжував всміхатися Орій. — Та навряд чи то змінить що, чи виправить вже. Виправдовуватися та доводити тобі, що ні при чому я, вже не сила. Чесно тобі кажу.

В гніві Местислав аж позеленів увесь, але клинок свій все ж назад за пояс сховав.

Запанувала тиша в залі. Стало навіть чутно, як муха дзижчить літаючи. Всі чекали, коли ж загін опиниться в хоромах і розповість, що сталося та хто насправді тому підпалу виною.

Орій зацікавлено на свої нігті дивився, зберігаючи на вустах усмішку, але в голову йому одна невесела думка закралася, не про кораблі, на них йому начхати було, ба більше, те навіть дещо його власний план зіпсувало. Думав Орій, що останнім часом якимось неуважним, непродуманим став. Ось наче про все подбав, тіла гінця позбувся, а кривава доріжка все одно у підсумку до нього вела. Вартові ж його у ворота пропустили, отже бачили, отже знали, що той з новинами. Може й доповісти не встигли, пожежу у бухті помітивши, але врешті Рудобороду та князьку знати про його прибуття ще дадуть. Сполошиться байстрюк питаючи, де ж гонець подівся, якщо до Другоша прибув, а до Головного залу так і не потрапив.