Розділ 49

Світоград

— Ти здуріла? — він шарпнув Відану від балюстради з такою силою, що в неї аж зуби клацнули. Розвернувши до себе заплаканим обличчям, до болю стиснув тендітні плечі, переводячи власний збитий подих.

Відана міцно заплющила очі, бо дивитися на нього було невимовно соромно. Певно то було ще більш принизливо, аніж Орієва брехня. Сльози по її щокам вже не котилися, а вологі доріжки на шкірі висохли, лиш дихання частим та рваним залишалося й серце ніяк заспокоїти свій стук не могло.

Радан стиснув її руки вище ліктів і досить відчутно струсонув:

— Що ти робиш?

Відана лиш головою хитнула у відповідь, чи то не знаючи що, чи то не бажаючи відповідати.

— Я думав, ти сильніша. Після того, як стерпіла покарання байстрюка вважав, що можеш подолати все, щоб тобі не підкинули боги, але бачу помилився, — продовжив зневажливо Радан. — Я в тобі помилився!

— А що мені лишається? — врешті спитала. — Хто я, Радане? Що я тут роблю? Навіщо мені лишатися в Світограді? Я тут ніякої користі не приношу. До Гранича повернутися не можу, бо там зрадники. То де ж мені дітися? Що робити? Чи ж ти не бачиш, що я нікому не потрібна?

— Це не так! — твердо відповів, навіть й краплі жалю не виказуючи. — Ти потрібна Мальві, окрім тебе її нікому захищати та оберігати…

— У неї є ти, — обірвала Відана його слова.

— Я не зможу бути з нею поруч завжди, а з тобою вона вже до останньої весни. Ще є хлопчина Кий, котрий на Местислава безстрашно кинувся, тебе рятуючи, — вів далі Радан. — Ти дорога йому. А як же Горислав, князь наш? Заради нього ти життям ризикувала. Пам’ятаєш? Чи ж вже забула?

— Нащо князю така? Ти хіба не бачиш? — голос її рівним залишався, але звучало в ньому презирство до самої себе. — Нащо?

— Яка? — вуст Радана подоба усмішки торкнулася, але жорстка та холодна вона була. — Яка така? Бо твій брат зрадник? А ти хіба в тому винна? Ти хіба могла на нього якось вплинути? Чи може того, що жінка байстрюка? Хіба ж ти сама за нього рвалася? Хіба тебе силою під вінець не потягли? Я був тут і я бачив, як все насправді було.

— Це нічого не міняє, — прошепотіла Відана, але не так впевнено вже.

— Це все міняє! — не погодився. — Ти не про них думай, а про себе. Ти вірна князю нашому. Проти нього інтриг не плетеш, не брешеш та не зневажаєш. Отже ти гідна в Світограді залишатися. Врешті решт ти невістка князю, маєш законне право перебувати у палатах. Якщо не хочеш, то скажи йому. Куди подасися, там тебе радо приймуть. До Гранича не можна, але то поки. Хочеш, можеш до Вовчого Урвища, там Умілі допоможеш. Хочеш, їдь до Зеленої Рівнини. Ти з матінкою моєю спільну мову знайшла, вона тебе полюбила щиро, то ж завше рада тобі буде.

Відана поглянула на нього і раптом зрозуміла, як уміло та як виважено Радан їй життя врятував. Відтягнув від поручня, а тоді заговорив зуби, аби її думки від страшного на інше перекинути. Проте відчуття своєї потрібності комусь так і не з’явилося.

— Ти маєш зрозуміти одну просту, але дуже і дуже важливу річ, — промовив Радан. — Життя нам дається один раз і нехтувати ним отак, то просто негідне воєводівни Імлистої Пустки, негідне княгині Благодатної Землі, негідне тієї Відани, котра була зі мною на галявині на границі Зеленої Рівнини.

Відана мовчки дивилася на нього, але більше не знала, що відповісти. Радан декілька секунд дивився на неї, а коли зрозумів, що вона більше нічого говорити не збирається, рушив з лоджії геть. Відана поглянула йому вслід, тоді скосила погляд на поручень, а потім знову туди, де мить назад ще був Радан.

І зненацька почувся гамір та перелякані крики десь на торжку.

Здавалося Гориславу, що втратам його кінця-краю не буде вже. Лишилася лиш одна Дара, але як вона та що вона, Горислав не знав. Зі Зміїного Хвоста новин ніяких чогось не надходило.

Згадував молодий князь на троні сидячи, ту останню мову, котру мав з Вінцеславом. Картав себе та ненавидів, що такі слова йому тоді сказав. Хоч багато болю та лиха наробив Вінцеслав, хоч його самого ледве до богині мертвих не спровадив, але братом по крові він все одно Гориславу лишився.

Якось в тумані прощання з Вінцеславом було, якось в тумані Горислав бачив, що навколо діялося, якось в тумані руку Уміли на плечі своєму відчував. Суворий та задумливий він стояв біля бурхливої Стрімкої, таким до городища повернувся. Наодинці сам з собою пробув у престольній до самого світанку, а тоді подався назад за ворота. Навіть не питали вартові, куди це князь вдосвіта пішов, а він навіть не поглянув на них йдучи.

Повільною ходою спустився Горислав до кладки та ступив на міцне дерево, вдивляючись у води, що зливалися з обрієм вдалині. І тоді раптом сльози бризнули з його блакитних очей. Скупі чоловічі сльозинки викотилися з куточків красивих очей та потекли по впалим щокам, гублячись десь у темній щетині.

То не просто сльози були. То витікав з Горислава його біль за всіма, кого він вже втратив, то часточки його глибокої світлої душі повільно сковзали, світу божому показуючись.

Гнав Горислав з голови думки про веселе та щасливе дитинство, котре у них всіх було. Як вони пустували та бавилися, як в різі ігри гралися, як обіцяли всі один одному, що завжди вірні та віддані будуть, щоб не сталося. Сталося! Вартувало тільки Гострозору заплющити свої мудрі очі, як сталося таке лихо, котрого ніхто й не чекав. Через те лихо вже стількох на вічний спочинок провели, що казати страшно.

Раптом до вух Горислава донісся розмірений чіткий стукіт копит. Насторожився він, руку на пояс з мечем кладучи, повернув голову від річки в бік Кістяного лісу. Очам не повірив, коли побачив трьох вершників. То було чимось таким світлим серед всієї тієї темряви, що довкола панувала. Горислав кинувся від річки до городища, аби перепинити їх ще біля воріт. Поглядом Дару відшукав і щойно вони опинилися поряд, обійми свої розкрив їй.