Розділ 46

Світоград

Горислав розпорядився щоб вже на заході сонця княгиня-матінка була спроваджена в останню путь. Радан готувався повертатися до Зеленцвіту, аби відвести тіло Яромира до Ладозори і вже там провести до праотців. Більшу частину війська залишав у Світограді, меншу забирав з собою. Злат взагалі не знав як чинити: чи залишатися з Гориславом, чи їхати до Вовчого Урвища та починати підіймати з попелу В’ятичів. Уміла відпочивала в Дариній світлиці і біля неї чатували дві травниці, проте, здається, дівчина найгірше вже пережила. Будея не чіпали, бо чудово розуміли, що він взагалі ніякої ролі у перевороті та звірствах Местислава не грав. Домну так і не знайшли. Після розповіді Будея шукали її від рання до світання, але навіть сліду не побачили. Одні вирішили, що вона подалася десь до Вовчого Урвища, інші — до Зміїного Хвоста, треті стверджували, що нещасну загризли вовки, чи ж вона, як Любава, у води Стрімкої кинулася.

Ніхто не знав, чия правда, але довести свою правоту жодному так і не вдалося.

Перед самим від’їздом Радан зайшов до престольної, де на помості поряд з золотим престолом одиноко сидів Горислав.

— Я повернуся, тільки-но зроблю в Зеленцвіті все, що маю зробити, — промовив Радан. — Не залишаюся, аби провести княгиню-матінку, але ти, княже, розумієш причину.

— Ми не забудемо, що для нас зробив Яромир і вдячність наша щира, а сум, котрий розділяємо з тобою, безмежний, — стиха промовив Горислав.

Радан кивнув:

— Я не думаю, що байстрюк наважиться нападати. Вони ще довгенько рани зализуватимуть та нове військо збиратимуть.

— Я не знаю, що у них в голові, але знаю, що Світоград назад вони не отримають. Більше того, знаю, що будуть притягнуті сюди та страчені, — в голосі Горислава продзвенів метал. — Всі!

— Ти маєш час добре подумати, аби не жалкувати про зроблене опісля, — Радан рушив до дверей.

Горислав йому так нічого й не відповів.

Опинившись у коридорі, Радан поспішив на торжок, де його очікували ті воїни, котрі мали супроводжувати до Зеленої Рівнини. Опинившись у анфіладі, Радану здалося, що він почув чиїсь кроки. Різко обертаючи голову побачив Відану, котра поспішала за ним.

— Яромировичу, зажди хвильку, — промовила.

Радан знову відчув роздратування. Відана дратувала його з кожною новою зустріччю все дужче, а причини він не розумів.

— Слухаю тебе, княгине, — стримано мовив, зупиняючись.

— Я хотіла сказати, — Відана запнулася, — що мені дуже шкода твого батька. Я знаю, я вірю, що винні будуть покарані.

— Неодмінно будуть, — відповів Радан холодно.

Між ними запанувала незручна тиша. Відана дещо всміхнулася, розуміючи, що сам він нічого казати не збирається, й продовжила:

— Ти… Ти повернешся?

Здивування промайнуло в його блакитних очах, а в погляді відбилося німе запитання.

— Якщо так, то привези мені Мальву. Вона там, бідна, місця собі не знаходить, — швидко додала Відана.

— Так, звісно. Мальва неодмінно повернеться до Світограду, — Радан затримав свій погляд на її обличчі, хоча й не дозволив з її поглядом перетнутися.

— Дякую тобі. За все дякую, — відчуваючи, що на очі навертаються сльози, Відана всміхнулася йому. — Доброї тобі дороги, Яромировичу!

— Бережи себе, княгине, — Радан схилив голову і швидко рушив анфіладою до виходу.

Відана ж дивилася йому вслід все ще не розуміючи, чого так порожньо стає всередині і чого на очі все просяться й просяться гіркі сльози.

Горислав здивувався, коли побачив як на торжок з палат спускається Уміла. Сам підійшов до неї і, притримуючи за лікоть здорової руки, допоміг зійти зі сходів. Вона вдячно йому всміхнулася, сором’язливо опускаючи голову.

— Як ти, воєводівно? — спитав.

— За мене не хвилюйся, — відповіла стримано. — Жаль страшний охоплює від того, що бачу княгиню на тій тумбі.

Горислав перевів гіркий погляд на кам’яну тумбу, котра стояла посеред торжка.

Прямислава лежала на дерев’яному пластові, обшитому чорною тканиною. На ній була найкраща сукня, схрещені на грудях руки прикрашали золоті браслети, на голові виднівся маленький, не княжий, вінець, а обличчя й тіло прикривало невагоме, напівпрозоре молочне покривало.

— Ми всі занадто високу ціну заплатили, — промовив Горислав стиха. — Ви зі Златом втратили батька та брата, Радан батька і дядька, а ми з Дарою всю родину, котра в нас була.

Уміла знову опустила голову, розуміючи підтекст сказаної ним фрази.

А тим часом золотили останні сонячні промені обличчя княгині, коли тіло її у човен поклали, і була вона занадто важливою та потрібною аби покидати світ живих. Проте нитка, котру пряли для неї прялі доль людських, обірвалася і зв’язати її у вузол ніхто вже не міг.

Першим чорну стрічку з зап’ястя зняв Горислав, кладучи її Прямиславі на груди. За ним і решта стрічок тих, хто стояв на березі Стрімкої, у човен мов пір’їнки полетіли. Златові, як єдиному присутньому воєводі, передали смолоскип і він торкнувся ним сухого сіна, котрим човен набитий був. Враз спалахнуло полум’я, обвиваючи змочений у жирі саван, на котрий з пласту поклали княгиню. Будей тремтячими руками накинув той саван на її обличчя і навіки вже темрява сховала його від сонця та білого світу.

Відштовхнули Злат та ще декілька воїнів човен од берега майже на середину річки і підхопила його течія, несучи ген за обрій.

Довго стояв на березі Горислав, очима проводжаючи той човен, котрий вже на крихітний вогник вдалині перетворився, а потім і зовсім зник. Коли озирнувся, побачив, що й Уміла зі Златом, і Відана стояли за його спиною, не залишаючи наодинці з болем та відчаєм.

Вдячно глянув на них Горислав не знаючи що й сказати. Злат поклав руку на його плече і кивнув на ще відчинені ворота городища. Настав час повертатися до своїх прямих обов’язків кожному з них.

Горислав ввійшов до престольної, намагаючись опанувати свої почуття та повернути собі твердість характеру. Знав, що не час дозволяти жодну слабкість, навіть якщо то туга за втраченою матір’ю.