Розділ 41

Вовче Урвище

Геть ні на що Уміла не звертала уваги, коли прямувала до В’ятичева зі Зміїного Хвоста. Не страшні їй були розбійники, що сновигали від Хребта Вирлоока аж до Кістяного лісу. В пориві неконтрольованої люті готова була розправитися навіть з цілим військом байстрюка і з трьома воєводами на додачу.

Злість, ненависть і гнів — саме вони заполонили серце та розум воєводівни Вовчого Урвища, витіснивши тугу та сльози. Уміла не могла плакати. Вона не хотіла плакати, бо хотіла помсти. Всіма часточками своєї душі жадала помсти. Істота з північних скель сказала, що шлях її буде скроплений сльозами, але на те Уміла лиш хижо всміхнулася. Ні, істота помилилася, бо її шлях буде скроплений кров’ю тих, хто посмів полишити життя її батька та старшого з братів.

Вже під вечір нового дня Уміла, ціла та неушкоджена, зупинилася біля воріт В’ятичева, роздивляючись те, що від нього залишилось. Ворота вціліли, їх полум’я геть не торкнулося, домівки жителів, всі з порід дерева, були облизані вогняними язиками, але не вигоріли вщент, капище теж стояло не займане вогнем. На попіл згоріли стайні, дуже постраждала кузня та господарські прибудови, а от хороми хоч і горіли, та все ж відновити їх ще можна було.

Повільно йшла Уміла широкою дорогою, котра від воріт аж до хоромів вела, придивлялася та роззиралася навколо доти, доки до неї не підійшов старий кульгавий воїн, що радником В’ятко був. Мовчки обійняв її, поцілувавши в чоло, а тоді сумно зітхнув.

— Це все не біда, городище можна відновити, а от нашого воєводу і Радогора ми вже не повернемо, — промовив.

— Де вони? — тихо спитала Уміла. — І де північне військо?

— Загиблих ми вчора на заході сонця провели, а військо разом з нашими вцілілими воїнами на Світоград подалося. Ти чого тут, воєводівно? Ти ж у Кам’янополі з княжною бути мала, — здивувався воїн.

— Мала, але не буду, — Уміла знову обвела поглядом напівзруйноване городище. — Давно вони поїхали?

— Та вже давненько, — воїн скрушно хитнув головою. — Тобі нема тут що робити, поки Злат не вернеться.

— Я тут і не лишаюся, — Уміла свиснула, підкликаючи свого коня. — Наздоганятиму їх. У Білощита ще двоє дітей лишилось і помсти прагнуть обоє.

— Уміло, дитино, не дуркуй, — стиснув її плече старий. — Це тобі не розбійникам по шапці надавати. Це війна, ти ще хіба не зрозуміла?

— Отого й кажу, що до війська приєднаюся, бо добре розумію, що це війна, — скочила Уміла на свого коня і чимдуж помчала з городища.

Відставала вона від північного війська та Горислава, тому всіма силами намагалася пришвидшити собі шлях. Мала вагому перевагу — один кінь все ж таки рухався швидше, аніж ціла кінська рать. До того ж у розпорядженні Уміли були короткі стежки, по котрих ціле військо Злат провести не міг.

Не гаючи часу ні на перепочинок, ні на перекус, Уміла дісталася роздоріжжя, котре розколювалося на тракти, що вели з Вовчого Урвища на Зелену Рівнину та Світоград. Саме там і побачила, як дорогою до столиці князівства тягнулося військо на чолі з Гориславом.

Велерад відкликав у бік Горислава, Матейка та Злата, висловивши свої припущення, що військо стомлене та виснажене, особливо воїни Вовчого Урвища. Він наполягав, що людям потрібен відпочинок. Злат про те навіть чути не хотів, Матейко одразу погодився, а Горислав задумався, як краще вчинити. Велерад був невблаганним і про те, щоб рухатися далі, навіть чути не хотів. Врешті Горислав здався, а Злат лише зубами скрипнув.

Велерад спочатку мовчки за тим спостерігав, але врешті йому урвався терпець. Оминаючи воїнів, що розбилися на групки і запаливши багаття готували собі пізню вечерю, Велерад підійшов до Злата, котрий сидів у шатрі, призначеному для князя та воєвод.

— Що тобі не подобається? — прямо спитав, присідаючи на шкуру, котру кидав на круп коня під час руху.

— Що ми час витрачаємо, — відрізав Злат. — Хтозна, які ще плани зараз мудрує клятий байстрюк!

— Ти що геть недалекий? — вилиці Велерада ходором заходили. — Якщо військо зараз не відпочине, то назавтра біля стін Світограду Местиславу навіть не буде від кого оборонятися, бо вони на ходу поснуть.

— Ти не розумієш! — схопився до нього Злат. — Це не ти втратив батька та брата…

— Ні! — загрозливо хитнув головою Велерад. — Це ти не розумієш! Ти геть нічого не розумієш. Хлопче, ти ж воєводою став. Знаю, що цього не просив, але так вже склалося. Тепер маєш приклад показувати: не лише першим у бій рватися, не лише надихати своїх, вже й так пошарпаних добряче воїнів, а ще й маєш про них піклуватися та турбуватися, як про власних дітей. Зрозумій, поки ти маєш військо, ти чогось вартий, але якщо ти втратиш його, то станеш ніким. Вони — твій спокій та міцний сон. Хочеш міцного сну, піклуйся про своїх воїнів.

Злат мовчки ковтнув, а Горислав та Матейко з усмішкою перезирнулися.

Велерад рушив з шатра, але озирнувшись додав:

— А що стосується втрат… Ти навіть уявити не можеш, скількох дорогих людей я вже втратив.

В шатрі запанувала тиша. Горислав оминув Злата та вийшов за Велерадом, котрий повільно прямував поміж вогників та поглядав на воїнів, що якраз сіли вечеряти.

Горислав наздогнав його та всміхнувшись запитав:

— Може й нам варто перекусити? Що скажеш?

— Надаю перевагу стинати голови на порожній шлунок, — криво всміхнувся Велерад, оглядаючи свого коня та коня Матейка.

— Певно я теж. Точно не знаю, бо в такому бою ще не був, — якось геть по-юнацьки пожартував Горислав, погладжуючи гриву коня.

— Боятися нормально, ­— раптом тихо промовив Велерад. — Коли я йшов на свій перший бій, думав, що не боюся, але побачивши ворога переконався у протилежному. Не дивлячись на те, перший у тебе бій чи сто перший, нічого не міняється. Ти як був людиною, так нею й лишаєшся. А будь-яка людина відчуває страх. Це нормально, тому що завдяки страху, ми розуміємо, що хочемо вижити.