Розділ 38

Вовче Урвище

Швидше тіней мчали воїни Зміїного хвоста на чолі з Велерадом до границі Вовчого Урвища, не відставали від них і Горислав зі Златом. Матейко помітив як з першими променями сонця над Кістяним лісом стовпи диму в небо підіймаються та вказав на них воєводі. Велерад одразу зрозумів, що лихо сталося, а от Злат у те вірити відмовлявся. Сам собі в думках доводив, що батько наказав сигнальні вогні палати і сам у те вірив.

Коли у Іклець дісталися, побачив Злат, що поселення геть порожнє і всюди тиша смертельна стоїть. Приклавши долоні до вуст, зімітував Злат крик сойки, потім ще раз і ще. Знову тиша навкруги запанувала. Перезирнулися Горислав з Велерадом і останній лиш головою хитнув. Десь раптом почувся крик у відповідь. Повторив тоді Злат знову звук і зі згорбленої землянки, котра по коліна в землю увійшла, показалася розпатлана голова хлопчини весен чотирнадцяти не більше.

— Ходи до мене, не бійся, — промовив йому Злат нетерпляче. — Я воєводович Злат, а ось це північний воєвода та справжній князь наш Горислав Гострозорович.

Хлопчина невпевнено наблизився до них, закопчене обличчя рукавом сорочки втираючи, а тоді придивився до поважних гостей на добротних конях.

— Що сталося? Де люд з поселення? — спитав Злат.

— Воїни пішли до В’ятичева, бо ріг воєводи почули. Потім налетіли стерв’ятники того, іншого князя, очолював їх воєвода Яромир Лучник. Окільцювали дорогу, що на Хребет Вирлоока веде, вас чекали. Бою тут не було, бо Лучник не починав, а потім помчав назад. Декілька наших, котрі проскочили та пішли до В’ятичева, так і не повернулися, — швидко заговорив хлопчина.

— Швидше! — Злат щосили вдарив коня по дужим бокам і той аж куряву здійняв.

Велерад помахом руки зупинив Горислава:

— Не встигли ми. Ти димові стовпи бачив, княже? То В’ятичів горів.

— Не вірю, — хитнув головою Горислав розгублено. — Ні!

— Повіриш, як побачиш, — Велерад пришпорив свого коня, наздоганяючи Злата. Військо на чолі з Матейком рушило за ним.

З кожною верстою, котру долав кінь, Злат відчував, як серце в грудях стискається. Боявся навіть уявити, що діється у городищі, боявся навіть подумати, що не застане там хоч когось з близьких людей, думки не допускав, що когось вже нема.

Запах горілого дерева відчутно дав про себе знати коли дорога до В’ятичева зі стежки на тракт перетворилася. Злату здалося, що останні кроки до городища на вічність перетворюються, але ось дерева, мовби розступаючись, відкрили його погляду рідні хороми,чи точніше те, що од них лишилося.

На ходу стрибаючи, шпортаючись та ледь не падаючи, побіг Злат до плацу, де жінки, голосячи та приповідаючи, забирали останніх загиблих воїнів.

— Воєводович молодший! Злат! — почулися перешіптування.

Зупинився Злат, оглядівся, очі заплющив, в груди повітря набрав, розплющив широко, знову озираючись навкруги:

— Батько? Брат де? Де вони?

З коней Горислав та Велерад з Матейком спішилися, до нього підходячи.

Голосячи так, що й слова вимовити не могла, одна з жінок челяді, що в хоромах жили, мовчки вказала Злату на капище, котре перед хоромами споруджене було. Стрімголов кинувся туди Злат, помічаючи тіла В’ятко та Радогора, вже од крові омиті й на щитах своїх. Затрусився Злат, біля В’ятко на коліна падаючи, холодної руки Радогора торкнувся, котра на своєму лукові лежала.

Гірко поглянув на Злата Горислав, розповідь одного з вцілілих воїнів слухаючи. Сумно дивився на тіла вбитих воїнів Велерад. Опустив темноволосу голову Матейко, поминаючи східного воєводу, його сина та всіх полеглих.

Закричав Злат. Так закричав, що стих жіночий плач та стогін поранених, а тоді розридався гірко й розпачливо. Припала до нього жінка та до грудей пригорнула, намагаючись втішити, але Злат відсторонив її.

Кидаючи жорстокий погляд на Горислава, промовив:

— Ще досі вважаєш, що воєводи чинять так, бо не знають правди? Ще досі вважаєш, що зрадників пробачати треба та на свій бік приймати, княже?

— Імлистий благав воєводу здатися і присягнути на вірність, але воєвода не схотів, — донісся голос одного з поранених, котрий лежав просто на траві, поки дві травниці його ногу зшивали.

— Лучника до кінця битви не було, а Рудобород просив байстрюка зупинитися, я власними вухами чув, — додав другий воїн.

— Навіть Вінц-Пияк і той меча з рук випустив, — злісно вишкірився молодий хлопець, у котрого замість руки вже лиш криваве дрантя лишилося.

— Часу нам дали три дні, щоб до байстрюка пристали, а як не пристанемо, то прийдуть і постинають голови тим, хто ще дихає, — додав сивочолий воїн, певно однієї з В’ятко весни.

— На Світоград йдемо! — промовив здавлено Горислав. — Не залишиться смерть Білощита та Радогора непокараною. Помщуся, навіть якщо власне життя покласти доведеться!

— Княжі слова справдилися, — холодно додав Велерад, дивлячись на Злата. — Ось ти вже й воєвода, парубче.

Нічого Злат не відповів. Підійшов до батька, прихилився до його чола вустами і на мить затримався, потім до Радогора підійшов, те ж саме зробивши — подумки прощався і клявся помститися.

Тоді відступив і здійняв вгору свій меч:

— Всі, хто ще в змозі меч тримати і має чим, шикуйтеся, бо йдемо на Світоград. І помста Вовчого Урвища буде страшною!

Воїни не стали перечити, підіймаючись та готуючись до походу. Злат дав останні розпорядження, наказав відіслати гінця до Зміїного Хвоста та повідомити Умілу, а також зі всіма почестями провести в останню путь воєводу та старшого воєводовича. Вони залишатися не могли, бо планували застати Местислава зненацька.

Глянув Злат на обличчя батька та Радогора, розуміючи, що бачить востаннє, і стрибнув на свого коня.

Зелена Рівнина

Ступивши на землю рідного воєводства Радану здалося, що за спиною крила виростають. Вже ніхто і ніщо не було страшним для нього. Оминувши дорогу, котра вела на Запольне, Радан побачив в далині контури білосніжної фортеці Зеленцвіт і полегшено видихнув.