Розділ 36

Світоград

Відана крізь сон почула, як хтось ніжно торкнувся щоки. Повільно розплющила очі, думаючи, що то Мальва, але поряд помітила Прямиславу. Зірвавшись на ліжку і враз пекучий біль на спині відчувши, вона розгублено кліпнула очима.

— Не поривайся, бо спина так ніколи не загоїться, а там є чому гоїтися, — серйозно мовила Прямислава.

— Матінко-княгине, а ти як тут? — здивовано спитала Відана.

— Будей привів, — ледь всміхнулася Прямислава. — Чоловіка твого в Світограді нема, ото він і погодився підсобити.

— А варта? — злякано спитала.

— Варта гадає, в садку з Домною гуляю. Я тобі казати маю щось, а ти мене вислухаєш. Чула? — Прямислава схилилася до неї. — Твій чоловік зараз помстою Білощиту засліплений, тому трохи не обачним став, ми за ту необачність ще поплатимося, але то опісля буде, а зараз діяти треба. Поки його нема, ти тікати мусиш.

— Як це тікати? — кліпнула очима Відана.

— Тікати якнайдалі. Знаю, що до Зміїного Хвоста не дістанешся, тому інший шлях тобі вкажу.

— Разом тікаймо, — промовила Відана. — Без тебе, матінко-княгине, я й ногою нікуди не ступну.

— Ні, вдвох не можна. За мною нагляд, а за тобою нема. Від тебе ніхто втечі не чекатиме, — хитнула головою Прямислава.

Відана придивилася до неї й зблідла, сиві пасма у золотому волоссі княгининому помічаючи:

— Це й твій шанс втекти. Може він єдиний. Поглянь, матінко, що вони з тобою зробили.

Тепло всміхнулася їй Прямислава, а тоді відповіла:

— За мною погоню враз пошлють, а твоє зникнення не одразу помітять. Не можна тобі більше в палатах лишатися. Те, що ти зробила… Воно Местиславу довіку перед очима буде, не пробачить і ненавистю захлинатиметься, а одного разу не стримається…

Дивилася Відана на неї і не знала що відповісти, але врешті мовила:

— Ні, я князю нашому ще не все сказала.

— Я за тебе скажу, — Прямислава підвелася. — До річки йди, скажеш, що день погожий і купатися хочеш. Вартові з башти пропустять. Один з воїнів за тобою піде, але не бійся. Домна та Мальва знають, що робити. Мальва з тобою тікатиме.

— Ми вдвох поїдемо? — Відана звелася з ліжка, обережно натягаючи на сорочку свій золотом розшитий сарафан.

— Ні, проводжатого матимете, — краєчком вуст всміхнулася Прямислава. — Прощатися маємо, не знаю, чи вже звидимось, але дуже б того хотіла. А те, що ти Гориславу сказати просила, то скажеш сама.

— Матінко-княгине…

Прямислава їй до вуст палець приклала, змушуючи змовкнути, і продовжила:

— Ще скажеш йому, що я вчинила не так, як треба було. Жаль мені дуже, на правду, жаль.

Відана заплакала, пригортаючи її до себе міцно-міцно. Мов з рідною матір’ю прощалася.

— Все-все, бо ще мить і я тебе відпустити не зможу, — стираючи зі щік непрохані сльози, Прямислава вивільнилася з її обіймів. — Прощавай, моя мила віддана дівчинко.

Змахнувши полами своєї мантії, Прямислава вийшла за двері, де її вже чекав Будей. Не кажучи одне одному й слова, вони зникли у вервечці коридорів палат, не будучи поміченими.

Відана ж огляділася по світлиці, але нічого брати не збиралася. В двері постукали і вона відчиняти кинулася. На порозі стояла Домна, на палицю спираючись.

— Ходи за мною, княгине, — прошепотіла.

Відана мовчки поспішила за нянькою. Досить моторно, як на жінку з палицею, Домна спустилася сходами до торжка.

— Княгине? Дозволь спитати, куди йдете? — поцікавився воїн, що біля дверей вхідних стояв.

— Гаряче та парко, хочу поплюскатись у прохолодній воді, — й оком не змигнула Відана.

— Князь не казав, що ти виходитимеш, — воїн поглянув на свого напарника, що з другого боку дверей стояв, але той лиш плечима стиснув.

— Князь не знав, що купатися піду. Ти теревені не розводь, — пробурмотіла Відана. — Краще скажи, хто мене супроводжуватиме?

Воїни знову перезирнулися і тоді той самий продовжив:

— Я піду.

— То йди, а не балакай, — Відана озирнулася й побачила Мальву з полотняним рушником в руках, котра біля сходів стояла та якась надто вже бліда була.

— І тобі, стара, купатися захотілося? — з насмішкою спитав Домну воїн.

— Диви, бо як з’їздить моя палиця по твоєму писку, то ти так більше вишкірятися не будеш, — одказала Домна.

Не поспішаючи пішли вони вчотирьох до воріт і воїн наказав вартовим відчинити їх, бо княгиня купатися йде. Опинившись вже за воротами, Відана з усмішкою попросила Мальву щось заспівати і дівчина затягнула стару пісеньку, котру у Граничі часто співала, «Ой, у садок, садочок, літечко прийшло». З замріяним виразом обличчя Домна ту пісню слухала, а Відана навіть підспівувати почала.

— Ти, хлопче, відійди далеченько і обернися, бо не будеш тут мені роззявлятися на княгиню і дівча не заміжнє, — гримнула Домна.

— Домно, а скажи, чи є вже суниці? — спитала Мальва. — Чула від дівчат в кухні, що на узліссі їх ціла галявина щорік достигає.

— Не знаю, дитинко. Тре’ піти й глянуть, але я не піду, бо ноги старі маю, тому посиджу ось тут, на запашній травичці, та шепіт річковий послухаю. Хочете суниць, то йдіть та й дивіться.

— Ходімо, княгине, — засміялася Мальва. — А Домні в жмені принесемо.

Похнюпившись, бо до узлісся треба було трохи пройтися, воїн пішов з ними. Домна відвернулася до водяного плеса й заплющила очі, наче дрімати зібралася.

Прийшли дівчата до узлісся та й почали шукати у густій траві суниці. Мальва знайшла першою і задоволено простягла долоню Відані.

— У Імлистій Пустці суниць нема? — здивувався воїн, до них наближаючись.

— Нічого окрім холодних туманів там нема, — відказала Мальва, зиркаючи на Відану. — Княгине, а ходімо, он туди, далі, в бік балки?

— Чого? Їжте вже свої суниці і повертаймося, — пробурмотів хлоп.

— Ти що княгині своїй вказувати будеш? Що князеві можна, то іншому смертна кара. Чув? — відрізала Мальва. — Ми не полонянки, а на прогулянку вийшли. За нами не йди, бо ми по нужді. Боги, який телепень!