Розділ 33

Світоград

Все своє життя, з тієї миті, коли щось розуміти почав, Местислав відчував, що немає в душі любові до своїх братів та сестри. З молоком матері вбирав в себе чогось тільки ненависть та злобу. Почав розуміти причину після того, як на Стрімкій одна пригода трапилася.

Тоді Местиславу ледь сім весен минуло, на дворі спекотне літо стояло і діти, разом з Домною та воїном з раті Гострозора, пішли до річки. Довго бавилися, стрибали та дуркували у воді, аж раптом потрапив Местислав у вир. Злякався так, що навіть закричати не зміг, лишень захрипів, водою захлинаючись. Домна помітила і з переляку заверещала воїнові, що байстрюченя тоне. Для Местислава те слово виявилося незрозумілим і ніколи раніше не чутим. Він навіть не пам’ятав, як його воїн з виру витягнув, а Домна, сльози пускаючи, обдивлялася чи цілий.

Коли повернулися від річки, побіг Местислав до рідної матері, що вже тяжко хвора була та у дальній світлиці жіночого крила лежала. Одразу спитав, що ж то за слово таке і чого його так нянька назвала. Жінка ковтнула, важко зітхнула, та зрештою розповіла, хто ж такі байстрюки і що їм в житті світить. Местислав аж закляк тоді. Знав він, що брати та сестра іншу жінку матір’ю звуть, але ж її увесь люд княгинею-матінкою називав, то й значення сам не надавав тому ніколи.

Помічаючи, як змінювався вираз Местиславового обличчя, швидко матір додала, що його інша доля жде. Князь Гострозор його одразу визнав, у світлицю до старших синів забрав та як і їх величати княжичем усім звелів. На більше сподіватися не треба, більшого й бажати не треба.

Княгиня Прямислава його серцем прийняла і жодного з дітей ніколи не виділяла. Однаково зодягнені ходили, однаково їли, в однакові ігри бавилися. Однаково й на горіхи отримували. Всіх, за доброго настрою, Гострозор на коліна брав, всіх по голові гладив, а Прямислава цілувала та казки розповідала. Ніколи старші брати не ображали його, хоча між собою часто сварилися й навіть билися. Проте не знали вони, що саме Местислав їх чолом зіштовхував, в тіні завжди залишаючись. Якусь незрозумілу, не пояснювану радість отримував з того, як братів карали, а його їм у приклад ставили.

Якось, коли Местиславу вже дванадцять весен минуло, взяв синів Гострозор на коней і поїхали вони вздовж Стрімкої, своєю Благодатною Землею милуватися. Завів тоді князь мову про престол. Мовив, що колись володарем тієї воістину благодатної землі стане Вінцеслав. Местислав одразу запитав, а чого Вінцеслав, а не він? Тому, що він байстрюк? В обличчі змінився Гострозор та відповів, що у нього нема байстрюків, а є три сина та дочка. Престол же має перейти у спадок старшому з княжичів. Розсердився тоді Местислав. Горислав поспішив його втішити та тепло всміхаючись мовив, що то не велика біда, йому ж престол теж не дістанеться, не варто таким перейматися.

Але для Местислава то стало бідою, бо вже тоді він знав, що хоче бути князем, адже князь матиме все, а його брати — нічого.

Тихше води, нижче трави став Местислав. Для оточуючих ріс тихим, спокійним та сумирним хлопцем, котрого не цікавили княжі справи, але душа його чорніла з кожним днем, сповнюючись заздрістю, ненавистю та злістю. Вона розповзалася і на батька, і на княгиню, і на братів з сестрою.

Местислав відчайдушно жадав стати князем, показати всім, що ніякий він не байстрюк, а справжній княжич, що він один гідний престолу і йшов до того не дивлячись, на що ступає. Він жадав довести в першу чергу покійниці-матері, що вона помилялася, що він не просто приблуда в палатах, котрий живе за рахунок князя та з княгининої милості.

Поки Вінцеслав пропадав у пивницях та в компанії гарненьких молодих вдів, поки Горислав вправлявся в майстерності володіння зброєю та старанно вчився у Владолюба грамоти й писемності, Местислав придивлявся до кожного, хто жив у палатах, до кожного з воєвод, котрі навідувалися до Світограду, до люду та його настрою. Вивчав все до найменших дрібниць, аби знати ким хто є насправді, чим живе та чим дихає. В майбутньому те стало у величезній нагоді.

Тепер тішився Местислав всім, що сталося. Тішився, що взяв Відану за жінку, хоч через те одруження трохи відсунув у бік справи з воєводами Вовчого Урвища та Зміїного Хвоста, але зате зробив дещо дуже важливе та потрібне. Тепер як би не викручувався Орій, вже йому назад дороги не було. Вже до кінця своїх днів він був прив’язаний до Местислава і мав бути вірним йому, а як ні, то не жити його сестрі. Местислав дивувався, що Орій може відчувати якісь добрі почуття до кого-небудь, бо сам же навіть не знав, які вони.

Відана була вродливою дівчиною, по всьому князівству кращої не було, але Местислав не відчував до неї й крихти чогось ніжного та теплого. Знав, що без будь-якого жалю чи сум’яття всадить їй ніж у серце, якщо те буде потрібно. Тішило тепер його самолюбство й ще дещо. Мало того, що він обох братів скинув та на престол сів, отримав ще й дівчину, котру без сумнівів кохав Горислав і тепер, вночі, мав повне право зробити її своєю — навічно втраченою для брата.

Навіть сидячи за широким весільним столом, смакуючи ніжну печеню, п’ючи молоде вишневе вино та приймаючи вітання, Местислав думав про свої темні справи. Думав над тим, що має негайно відіслати до Вовчого Урвища своїх людей — жадати покори від Білощита, а якщо не буде її, то кров’ю ту покору здобути. Проте на Рудоборода надії вже не покладав, Орія мав відправити, бо тільки йому було під силу Вовче Урвище на коліна вкласти.

Від Рудоборода почув думку, що живий Горислав та у Зміїному Хвості переховується. Аж зубами від злості Местислав скреготав, бо тепер північний воєвода його лякати почав. У нього в руках були Горислав та Дара і лиш боги знали, що Метальник планував з ними робити. Відправив Местислав двох своїх шпигунів до Кам’янополя, аби дізнатися правда то таки, що Горислав живий, чи ж дурна вигадка Рудоборода.

Гуляли княже весілля до глухої ночі. Хотів Местислав, аби люд ще довго пам’ятав ту щедрість та пишність, з котрою дійство проводилося.