Зміїний Хвіст
Гірким плачем в обіймах Горислава Дара заливалася, а тоді міцно притиснулася до нього, не бачачи нікого й нічого навколо. Горислав стискав її в обіймах, волосся цілуючи, та подумки дякував богам, що живою побачив.
Велерад же непомітно кивнув челяді покинути їх. Він і сам вже повернувся до дверей, але раптом Горислав покликав його.
— Що, княже? — Велерад підійшов до них, намагаючись не дивитися на Дару.
— Я ніколи не забуду того, що ти врятував мені життя і сестру мою врятував. Ніколи! Я твій боржник, Метальнику, пам'ятай.
Велерад криво всміхнувся:
— Буду, княже.
Горислав кивнув, а тоді попросив відвести Дару до світлиці, оглянути її спину та нагодувати. Коли молода служниця забрала стомлену сонну княжну, Горислав поглянув на Велерада, не знаючи як почати розмову.
— Питай, княже, питай, — знову вуст Велерада крива усмішка торкнулася і він підійшов до свого трону.
— Що ти дізнався у Вовчому Урвищі? — спитав Горислав.
— Припускали ми з Білощитом щось подібне, а Рудобород, сам не розуміючи, ті припущення підтвердив. У Світограді заправляє не Вінцеслав, а байстрюк. Вінцеслав впивається до потемніння в очах і навряд чи взагалі розуміє, що діється навколо. За наказом князя та княгині-матінки кавалькада була послана до Білощита, на чолі з Рудобородом, щоб привезти княжну в палати. Вона посватана Імлистому, але сам розумієш, що він нареченої так і не дочекався, — на останніх словах Велерад гмикнув.
Горислав сумно всміхнувся у відповідь:
— І не дочекається. Не вірю, що матір на те пішла.
— Сумніваюся, що після того, що сталося, княгиня палає бажанням віддавати княжну за Імлистого, — відповів задумливо Велерад. — Думаю, Местислав змусив її підписати наказ. Як би воно не було, княже, свиток на руках у воєвод і княжна, сховавшись від волі того, хто вінець носить, зрадниця. Всі ми для них зрадники, як і вони для нас. Час з тим вже щось робити. Нема чого чекати більше.
— Що Білощит каже? — спитав Горислав.
Велерад застукотів довгими тонкими пальцями по кам'яному підлокітнику свого трону:
— Впевнений, що нам не здолати армію Світограду та рать воєвод. Думає, не вистоїмо.
— Нам би дізнатися, хто готовий під мої штандарти встати, коли я на Світоград піду, — задумливо мовив Горислав. — Невже вони дійсно такі впевнені у Местиславові? Невже дійсно його за князя хочуть?
— Думаю, деякі все ж усвідомили, що сталося не так як бажалося, — Велерад почухав свою борідку. — Я розумію, що в їхніх головах. Якщо хто і хоче до тебе назад приєднатися, мовчатиме. Річ у тім, що знають — для тебе вони заколотники і жодному пощади не буде. Саме це не дасть їм зізнатися, чого хочуть насправді.
— То що ж робити? — спитав Горислав.
— Дай їм знати, що помилуєш, якщо вони на твій бік встануть. Не знаю за Рудоборода, навряд чи Імлистий погодиться, а от Лучник зачувши твою обіцянку, думаю, пристане. Тоді перевага на нашому боці буде і все зміниться, — серйозно відповів Велерад.
— Велераде, не дивлячись ні на що, я тебе все ж спитаю, а ти правду відповіси. Знаю я про твій вдачу мінливу, та зараз ми тут обидва, нікого більше нема, лиш боги над нами, — глибоко втягнув в себе повітря Горислав. — А ти на нашому боці? Бо якщо сумніви маєш, якщо може брати тебе обіцянками задобрили, то проси й в мене, я нічого для тебе не пошкодую.
Всміхнувся на те Велерад, але з ледь вловимою гіркотою:
— Не можеш ти, князю, мені дати те, чого я насправді хочу. Ніхто не може.
— Але… — кліпнув очима Горислав.
— Але я на твоєму боці, — обірвав його Велерад і побрів з Головного залу.
Міцний сон, гаряча їжа і чистий сухий одяг наповнили Дару непідробним щастям. Вона раніше й не замислювалася, як насправді людині мало потрібно для того, аби відчувати себе добре. І було зовсім несуттєвим, що їжа подавалася в глиняних, а не срібних мисках, ковдрою їй послужило видублене хутро, а не тонка перина, а сорочка і верхній одяг були з грубо-тканого нефарбованого льону.
Подряпану спину надіслана Велерадом служниця змастила якоюсь маззю з різким трав’яним запахом і Дара вже майже не відчувала болю. Вона була сповнена сил, їй не терпілось дізнатися, про що говорили та що вирішили брат з Велерадом. Дара не була дурною і розуміла, що хоч Горислав залишався законним князем, в Зміїному Хвості всі корилися воєводі і проти нього не виступила б ні одна жива душа. У Горислава ж поряд не було жодного воїна.
Дара вийшла з відведеної їй невеликої світлиці і, спустившись в порожні сіни, пішла на вулицю. Територія двору теж була одноманітною та похмурою: ні садів, ні клумб з квітами, ні могутніх дерев, тільки рідка трава та бур’яни на кам'янистому ґрунті. Проте дивуватися не доводилося, бо воєводство ж розташовувався на найбільш неродючій, не плодючій частині князівства.
Дара раптом гостро відчула бажання дізнатися, як там все життя прожив Велерад. Який він воєвода для своїх людей? Як ставиться до них і як люд ставиться до нього? Розгублено кліпнула віями, бо ж раніше ніхто не цікавив її настільки і ні один з хлопів так не хвилював. Списувати все на притаманну їй допитливість Дара вже не могла, а в якусь мить зрозуміла, що умисно шукає його похмурий темний погляд серед десятків інших.
Побачивши воїна на ймення Матейко, котрий виглядав найбільш приязно та м’яко серед північного люду, Дара підійшла до нього і привітно усміхнулася:
— Вітаю тебе, Матейку!
— Доброго здоров'я й тобі, княжно, — чоловік піднявся з кам'яної лави в тіні оборонної стіни.
— Я ось запитати хотіла, можу?
— На це дозволу не просять, — зніяковів Матейко.
— Де мені можна знайти меч? Вже непотрібний чи іржавий, тільки б справжній, а не дерев'яну іграшку, — дещо засоромившись спитала.
— А нащо тобі меч, княжно? — ще дужче здивувався Матейко, погладжуючи акуратну борідку й вуса.
Відредаговано: 09.12.2022