Розділ 29

Вовче Урвище

Навіть не глянувши більше на Злата, але й на Велерада погляд не зводячи, Дара з допомогою Радогора сіла в сідло і пустила коня вслід за Велерадом. Вони оминули стайні, виїхавши на дорогу протилежну воротам городища. Радогор вивів їх до інших, замаскованих в тіні дерев, воріт, котрі швидко підняли вартові. За ними знаходився міст, що вів від В’ятичева вглиб лісу. Радогор востаннє змахнув їм на прощання і ворота опустилися — Дара та Велерад опинилися вдвох в гущавині прадавнього лісу.

— Цей ліс — згубне місце, тут мавки та русалки свої ігрища справляють, темних духів закликають, — промовила тремтячим голосом Дара.

— Ліс як ліс, — жорсткіше аніж збирався, промовив Велерад.

— Боюсь я, — щиро зізналася Дара, стискаючи упряж.

— Під щит встати не боялася, а по лісі їхати боїшся? — чомусь згадав він.

— Ми тільки вдвох поїдемо? — Дара озирнулась, розуміючи, що супутників Велерада, з якими він прибув до Вовчого Урвища, позаду не було.

— Так, — коротко відповів Велерад. — Оминемо Валич, я інший шлях знаю. Попри Сміль є стара дорога, котра теж виведе нас аж на Іклець, а там до Зміїного Хвоста рукою подати.

Дара на те лиш мовчки кивнула, бо жодне з поселень, про які Велерад говорив, вона не те що не знала, чула вперше.

— Штандарти Вінцеслава! — закричав з оглядової башти вартовий. — Злидні їм на голову! Швидше до воєводи. Швидше, швидше!

Юний хлопчина, котрий був у башті поряд з вартовим, щодуху помчав до хоромів, аби сповістити про звістку.

Радогор якраз у дворі був, коли ті крики почув. Враз зрозумів, що то означає і меча свого стиснув. На ганок хоромів В’ятко вийшов, а за ним й Уміла зі Златом. Кинувся Радогор до них і декілька жестів на пальцях показав.

— Ні, синку, не думаю, що нападати будуть, — хитнув головою В’ятко. — Певно таки наказ мають, по княжну приїхали.

Уміла всміхнулася:

— Який же Метальник розумний хлоп, наче у воду глядів.

Злат на те лиш фиркнув, скрививши вуста в подобі усмішки.

В’ятко ж пішов до воріт, що повільно підіймалися вгору, відкриваючи прохід для кавалькади, котру очолювали Рудобород та Лучник.

— А де ж наш наречений, лиха поганка? Сам не приїхав?  — гмикнула Уміла.

На те Радогор і навіть Злат стиха хихикнули.

— Вітаємо тебе, Білощите! — промовив Скол, розправивши плечі.

— І я вітаю вас, воєводи, — кивнув В’ятко, — якщо з миром прийшли.

— Ми до тебе з миром, та чи ти нам війною не відповіси, — продовжив Скол. — Маємо наказ, підписаний княжою рукою та підтриманий княгинею-матінкою, в ньому йдеться про те, що княжна Дара повинна негайно до Світограду доставлена бути, у нашому супроводі.

Яромир передав свиток молодому воїну, котрий за посильного став, і той повільно пішов через ворота до В’ятко, тримаючи згорток на витягнутій руці. Від хвилювання, рука його тремтіла, а очі нервово на всі боки роздивлялися.

— А чого ж ви, молодці, княжну у моєму воєводстві шукаєте? — осміхнувся В’ятко, бороду погладжуючи.

— Ти нам зуби не заговорюй, Білощите, — не стримався Скол, бути люб’язним то геть не його було. — Віддавай княжну і миром розійдемося, а ні, то доведеться шукати.

— Шукай-шукай, продажна твоя шкура, та нічого окрім своєї погибелі тут не знайдеш, — викрикнув йому Злат.

Радогор стиснув його плече, але слова вже злетіли з вуст парубка і спинити їх ніхто не міг.

— Чи ж будеш брехати та стверджувати, що княжни не бачив? — мовив Яромир, помічаючи, як розчервонілося від образи обличчя Скола.

— Всі нашу княжну бачили і я бачив, але у В’ятичеві її нема, — відповів В’ятко.

— Будемо обшукувати, — кивнув своїм воїнам Скол.

Злат стиснув меча, роблячи крок вперед, але В’ятко хитнув головою, а тоді звернувся до Скола.

— Обшукуй та люд мій не чіпай і майно так само. Заходь до хоромів, по дворі шукай, та не безчинствуй, — спокійно, але жорстко відповів В’ятко, уступаючись з дороги.

Скол хитнув головою і вказав воїнам йти до хоромів. Сам же з Яромиром залишився у сідлі, продовжуючи напружену бесіду вести.

Уміла відвела погляд від батька і раптом помітила молодого русявого хлопця, що на відміну від інших воїнів був не в латах та кольчузі, а у звичайній сорочці, шкіряній жилетці та з маленьким клинком за поясом. Він зміряв її якимось дивним поглядом. Примружуючи очі, чогось зухвало всміхнувся, торкаючись куща жасмину, що ріс біля самого ганку.

— Ти квіти не чіпай! — мовила, підходячи до нього. — Роби свою справу і забирайся!

— Я й не чіпаю. Ароматом насолоджуюся, — знову зухвало вишкіряючись відповів. — А куди тут саме до світлиць йти? Проведеш, діво-войовнице?

— Ще чого, — відмахнулася Уміла.

— Бо я ж ненароком ще щось зроблю не те, зайду не туди, — вже відверто реготав парубок.

Уміла рушила в сіни, навіть не озирнувшись, але щойно двері за ним зачинилися, він схопив її за плече, повертаючи до себе. Уміла сіпнулася до свого меча та він стиснув її в руках, не даючи й ворухнутися.

— Ти що…

— Тихше, — враз обірвав її гнівний зойк. — Маю листа від княгині, батькові передаси і нікому ні слова, допоки воєводи тут.

Уміла й кивнути не встигла, як він відпустив її. Двері відчинилися, і один з в’ятичівців підпер їх дубовим ковбиком, аби не зачинялися.

— Темно тут якось у вас, нічого не розгледіти, — знову насміхаючись мовив парубок.

— А ти сам звідки будеш, у тебе світліше? — Уміла ледь встигла листа за пазуху кинути. — Сюди в бік світлиць.

— Кий з Імлистої Пустки я, — зареготав парубок. — Так, у нас дійсно світло та сухо від весни до весни.

Знаючи про вологі та туманні дні, котрі весь час у Імлистій Пустці були, Уміла й собі всміхнулася.

Схилився Яромир до Скола та прошепотів, озираючись у бік Білощита:

— Не розуміємо ми чогось, того що перед носом маємо. Сколе, щось воно не так.