Розділ 24

Світоград

Местислав легко провів кінчиками пальців по дерев’яному підлокітнику престолу, розглядаючи красиве різьблення, що зображувало знаки богів: сонце та місяць. Тоді торкнувся загостреної верхівки, котра своєю формою нагадувала вінець Гострозора. Замилувався детальним зображенням кожного витка і придивився до коштовного каміння, яким був прикрашений престол. Вуст його торкнулася солодкава усмішка.

Але з боку те дійство виглядало моторошно та навіть загрозливо.

— Вона дійсно у Вовчому Урвищі, — повторив свої слова Скол, переминаючись з ноги на ногу. — Це підтвердили мої люди, котрі прибули зі сходу.

— Ти кругом своїх шпигунів маєш? — примружив очі Местислав, ядуче всміхаючись.

Скол нічого не відповів, спідлоба поглядаючи на Владолюба, що сидів на своєму місці за столом біля вікна.

 — Білощит не мав права забирати Дару зі Світограду, — прошипів Орій, стискаючи кулаки. Його надії вирватися з під влади Местислава за рахунок одруження з княжною, танули мов сніг на весняному сонці.

— Занадто багато собі дозволили і ще більше загордилися нині воєводи, — Местислав теж скосив погляд на Владолюба.

— Ми не можемо силою притягти княжну назад, — все більше не подобалося Яромиру те, що відбувалося довкола. Носом він чув помилку, котру зробив на торжку, переметнувшись на бік Вінцеслава, але гадки не мав, як ту помилку тепер виправляти.

— Ось наказ, підписаний новим князем, — Местислав взяв з простягнутої руки Владолюба згорток паперу і передав Сколу. —  Їдь до Вовчого Урвища і привези її. Негайно!

 — Указ князя то добре, але ж деяка влада ще й знаходиться в руках княгині, — обережно нагадав Владолюб.

Местислав кинув на нього колючий погляд, але враз його обличчя засяяло, а на вустах заграла солодка усмішка:

— Ти маєш рацію, раднику. Час вже нам поговорити з княгинею.

Голова боліла так, немов цілу ніч в неї стукали замість барабану. Очі ледве вдалося розплющити, тому-що повіки нагадували дві кам’яні брили, язик прилип до піднебіння, а в роті геть пересохло. Вінцеслав втомлено застогнав, повертаючи голову на бік. Ворушити всім тілом він не наважився.

— Води, княже? — голос здався знайомим і Вінцеслав придивився до обличчя, що було нахилене над ним.

— Любаво, ти чи що? — ледь ворушачи вустами запитав, впізнаючи врешті миловидну служницю Дари.

— Я, княже, — Любава глянула на двері, немов боялася бути виявленою поруч з ним.

— А де це ми? — Вінцеслав відчув, як сухих вуст торкнувся холодний срібний кухоль, а в горло полилася крижана джерельна вода.

— В стайні, княже, — Любава знизила голос, — але тобі тут бути не можна. Я хочу сказати…

Вінцеслав відірвався від кухля і запитально глянув їй в очі.

— Ти ж…

 — Що таке? — на його обличчі промайнула тінь здогаду і в душі ворухнувся жаль. Найменше зі всього він хотів спокусити в п’яному чаду невинну дівчину, котра обожнювала Дару. — Ми з тобою… Що я зробив?

— О! Ні-ні, що ти, княже, — відмахнулася Любава, червоніючи наче мак. — Ти був в пивниці старого Щуки.

— Як же я опинився тут? — поцікавився Вінцеслав.

Любава зібралася з думками і тихо відповіла:

— Я притягла. Думала, доведу до палат, але не зуміла.

— Ти? — Вінцеслав розгублено подивився на неї, не знаючи, що відповісти. Він давно вирішив, що вже нікому не потрібен. Давно в душі вважав себе слабким і ні на що не придатним. Проте дивлячись на схвильоване обличчя Любави, чомусь вже відчував себе не слабким, а жалюгідним боягузом.

— Мені треба йти. Вже певно схаменулися в палатах, що я не на місці, — мовила Любава, піднімаючись з купи соломи.

Піддаючись незрозумілому інстинкту, Вінцеслав схопив її за руку і знову заглянув у вічі:

— Дякую!

— Богами молю, будь обережним, — Любава опустила погляд. — Твоє життя в небезпеці.

Вінцеслав звівся на ноги, забувши про головний біль, і шляхетно поцілував її пухкі пальчики.

Злякано завмерши, Любава заблагала:

— Прошу, княже…

 — Я не займу тебе, — пригорнувши до грудей, прошепотів їй у волосся, вдихаючи пряний аромат ромашок. — Це знак вдячності та поваги.

Любава вивільнилася з його рук і побігла геть зі стайні не озираючись.

Яромир здивувався, коли не побачив Благомира зранку. Знав, що брат не захоплювався посиденьками по пивницям та й не затримувався у інших цікавих місцях на довше, аніж те потрібно було. Коли Яромир не зустрівся з ним ніде вдень, чогось розхвилювався. Пішов палатами, питаючи кожного, кого зустрічав, проте всі як один відповідали, що бачили Благомира напередодні і не пізніше. Яромир захвилювався вже не на жарт, коли й до вечора Благомир не з’явився в палатах, тому пішов до престольної, намагаючись дізнатися, чи не відсилав брата кудись з дорученням Вінцеслав.

У престольній Яромир побачив Местислава та Орія. Обидва стояли схилившись над столом радників та розглядали щось. Яромиру те видалося підозрілим, бо щось надто вже здружилися останнім часом ті двоє.

— А князя нема? — Яромир озирнувся.

— Князь всю ніч тут пробув, намагаючись зрозуміти, як схилити на бік правди Метальника і пішов до свого крила, бо геть стомився, — відповів Местислав. — А що таке, Яромире? Нащо він тобі?

— Спитати хотів, — Яромир на мить задумався, впіймавши на собі погляд Орія. Щось незрозуміле було в тому погляді, не властиве йому. — Чи не відсилав куди він Благомира? Весь день я шукав його та не знайшов.

— Відсилав, — спокійно відповів Местислав. — До Імлистої Пустки відіслав. За намісника там буде, поки Орій тут.

— А чого ж тоді Бояна не відіслав? — здивувався Яромир. — Нічого не розумію. Боян же краще тямить у справах воєводства, аніж Благомир.

— Яромире, твоєму брату така честь від князя, а ти ще й незгодний?! — насупив брови Местислав. — Щось я не розумію. Та й Боян теж з ним поїхав, раз ти питаєш.