Світоград
Местислав легко провів кінчиками пальців по дерев’яному підлокітнику престолу, розглядаючи красиве різьблення, що зображувало знаки богів: сонце та місяць. Тоді торкнувся загостреної верхівки, котра своєю формою нагадувала вінець Гострозора. Замилувався детальним зображенням кожного витка і придивився до коштовного каміння, яким був прикрашений престол. Вуст його торкнулася солодкава усмішка.
Але з боку те дійство виглядало моторошно та навіть загрозливо.
— Вона дійсно у Вовчому Урвищі, — повторив свої слова Скол, переминаючись з ноги на ногу. — Це підтвердили мої люди, котрі прибули зі сходу.
— Ти кругом своїх шпигунів маєш? — примружив очі Местислав, ядуче всміхаючись.
Скол нічого не відповів, спідлоба поглядаючи на Владолюба, що сидів на своєму місці за столом біля вікна.
— Білощит не мав права забирати Дару зі Світограду, — прошипів Орій, стискаючи кулаки. Його надії вирватися з під влади Местислава за рахунок одруження з княжною, танули мов сніг на весняному сонці.
— Занадто багато собі дозволили і ще більше загордилися нині воєводи, — Местислав теж скосив погляд на Владолюба.
— Ми не можемо силою притягти княжну назад, — все більше не подобалося Яромиру те, що відбувалося довкола. Носом він чув помилку, котру зробив на плацу для віче, переметнувшись на бік Вінцеслава, але гадки не мав, як ту помилку тепер виправляти.
— Ось наказ, підписаний новим князем, — Местислав взяв з простягнутої руки Владолюба згорток паперу і передав Сколу. — Їдь до Вовчого Урвища і привези її. Негайно!
— Указ князя то добре, але ж деяка влада ще й знаходиться в руках княгині, — обережно нагадав Владолюб.
Местислав кинув на нього колючий погляд, але враз його обличчя засяяло, а на вустах заграла солодка усмішка:
— Ти маєш рацію, раднику. Час вже нам поговорити з княгинею.
Голова боліла так, немов цілу ніч в неї стукали замість барабану. Очі ледве вдалося розплющити, тому що повіки нагадували дві кам’яні брили, язик прилипнув до піднебіння, а в роті геть пересохло. Вінцеслав втомлено застогнав, повертаючи голову на бік. Ворушити всім тілом він не наважився.
— Води, княже? — голос здався знайомим і Вінцеслав придивився до обличчя, що було нахилене над ним.
— Любаво, ти чи що? — ледь ворушачи вустами запитав, впізнаючи врешті миловидну служницю Дари.
— Я, княже, — Любава глянула на двері, немов боялася бути виявленою поруч з ним.
— А де це ми? — Вінцеслав відчув, як сухих вуст торкнувся холодний срібний кухоль, а в горло полилася крижана джерельна вода.
— В стайні, княже, — Любава знизила голос, — але тобі тут бути не можна. Я хочу сказати…
Вінцеслав відірвався від кухля і запитально глянув їй в очі.
— Ти ж…
— Що таке? — на його обличчі промайнула тінь здогаду і в душі ворухнувся жаль. Найменше зі всього він хотів спокусити в п’яному чаду невинну дівчину, котра обожнювала Дару. — Ми з тобою… Що я зробив?
— О! Ні-ні, що ти, княже, — відмахнулася Любава, червоніючи наче мак. — Ти був в пивниці старого Щуки.
— Як же я опинився тут? — поцікавився Вінцеслав.
Любава зібралася з думками і тихо відповіла:
— Я притягла. Думала, доведу до палат, але не зуміла.
— Ти? — Вінцеслав розгублено подивився на неї, не знаючи, що відповісти. Він давно вирішив, що вже нікому не потрібен. Давно в душі вважав себе слабким і ні на що не придатним. Проте дивлячись на схвильоване обличчя Любави, чомусь вже відчував себе не слабким, а жалюгідним боягузом.
— Мені треба йти. Вже певно схаменулися в палатах, що я не на місці, — мовила Любава, піднімаючись з купи соломи.
Піддаючись незрозумілому інстинкту, Вінцеслав схопив її за руку і знову заглянув у вічі:
— Дякую!
— Богами молю, будь обережним, — Любава опустила погляд. — Твоє життя в небезпеці.
Вінцеслав звівся на ноги, забувши про головний біль, і шляхетно поцілував її пухкі пальчики.
Злякано завмерши, Любава заблагала:
— Прошу, княже…
— Я не займу тебе, — пригорнувши до грудей, прошепотів їй у волосся, вдихаючи пряний аромат ромашок. — Це знак вдячності та поваги.
Любава вивільнилася з його рук і побігла зі стайні не озираючись.
Яромир здивувався, коли не побачив Благомира зранку. Знав, що брат не захоплювався посиденьками по пивницям та й не затримувався у інших цікавих місцях на довше, аніж те потрібно було. Коли Яромир не зустрівся з ним ніде вдень, чогось розхвилювався. Пішов палатами, питаючи кожного, кого зустрічав, проте всі як один відповідали, що бачили Благомира напередодні і не пізніше. Яромир захвилювався вже не на жарт, коли й до вечора Благомир не з’явився в палатах, тому пішов до престольної, намагаючись дізнатися, чи не відсилав брата кудись з дорученням Вінцеслав.
У престольній Яромир побачив Местислава та Орія. Обидва стояли схилившись над столом радників та розглядали щось. Яромиру те видалося підозрілим, бо щось надто вже здружилися останнім часом ті двоє.
— А князя нема? — Яромир озирнувся.
— Князь всю ніч тут був, намагаючись зрозуміти, як схилити на бік правди Метальника і пішов до свого крила, бо геть стомився, — відповів Местислав. — А що таке, Яромире? Нащо він тобі?
— Спитати хотів, — Яромир на мить задумався, впіймавши на собі погляд Орія. Щось незрозуміле було в тому погляді, не властиве йому. — Чи не відсилав куди він Благомира? Весь день я шукав його та не знайшов.
— Відсилав, — спокійно відповів Местислав. — До Імлистої Пустки відіслав. За намісника там буде, поки Орій тут.
— А чого ж тоді Бояна не відіслав? — здивувався Яромир. — Нічого не розумію. Боян же краще тямить у справах воєводства, аніж Благомир.
— Яромире, твоєму брату така честь від князя, а ти ще й незгодний?! — насупив брови Местислав. — Щось я не розумію. Та й Боян теж з ним поїхав, раз ти питаєш.
Відредаговано: 09.12.2022