Розділ 22

Світоград

Вінцеслав знайшов Орія та Местислава у престольній, коли інші воєводи вже покинули її. Обидва стояли та тихо перемовлялися між собою.

Не витрачаючи час на зайві питання, Вінцеслав наблизився до Орія і тицьнув йому пальцем в кам’яні груди:

— Ти одурив мене!

Орій та Местислав обмінялися короткими поглядами і останній, здавалося, навіть дещо зблід.

— Що? — Орій розгублено поглянув на нього. — Ти про що?

— Ви обидва, — очі Вінцеслава розширилися. — Ви мене обидва в оману ввели. Не Відану я цілував на лоджії. Не її!

Орій кліпнув очима, а Местислав ковтнув.

— Я сказав тобі, брате, про ту таємницю, а ти її проти мене використав? — гнів у голосі Вінцеслава був щирим і сам він виглядав доволі грізно.

— Брате, — Местислав підступив до нього, обережно торкаючись рукою його плеча. — Чи ж коли було таке, що я тебе дурив? Орій правду сказав. Чи ж може воєводівна до тями прийшла і…

Орій помітив як миттєво змінилося обличчя Местислава, ледь до непізнаваності, і в душі його раптом поселився страх. Занадто добре Орій знав, що Местислав, до своєї мети йдучи, не зупиниться ні перед чим, а отже Відана, прийшовши до тями, буде для нього якщо не небезпечною, то непотрібною точно.

— Я не знаю, чи було таке раніше, але бачу як є зараз, — продовжив Вінцеслав, проте голос його звучав вже дещо м’якше. — Ні, Відана до тями не прийшла, але якщо я їй любий, як ви мене переконували, то чого ж вона під мій меч кинулася, Горислава рятуючи?

Местислав солодко йому всміхнувся:

— Я думаю, ти все не вірно розтолкував. Воєводівна не Горислава, а тебе захищати кинулася. Чи ж я не так кажу, Орію?

— Так кажеш, Местиславе, — кивнув головою Орій. — Саме так!

— Вона за тебе злякалася, думала, що то Горислав тебе ранить і кинулася вперед, а далі ж все завертілося в інший бік, — вів далі Местислав.

Вінцеслав задумливо змовк і Местислав повільно відвів його руку від Орія.

— Моя сестра за тебе життя поклала, то ж пам’ятай про це, — нагадав Орій.

Вінцеслав знову відчув, як на очі навертаються сльози і кинувся з престольної, а вже за мить почулися його крики на торжку — він шукав свого коня.

Благомир щиро вірив, що Зеленій Рівнині з воєводою неабияк пощастило, можливо навіть більше за всі інші воєводства. Завжди вважав, що старший брат чи не найрозсудливіший та виважений зі всіх, кого Благомир вже встиг зустріти по життю. То ж після Яромирового вчинку на торжку, все ніяк не міг прийти до тямки. Поговорити та поставити своє питання в лоба Благомирові все не вдавалося, бо після того, як Білощит та Метальник покинули Світоград, все закрутилося з новою силою. Княгиня ледь очі не видряпавши Рудобороду пішла до Відани і не показувалася ні у престольній, ні в численних коридорах та світлицях палат, Вінцеслав ховався від усіх, наче несповна розуму, а Местислав покликавши Імлистого, Рудоборода та Яромира зачинився у престольній. Від палатної челяді Благомир почув, що на ту мову були запрошені й радники, проте Владолюб йти не поспішав, а Будей відмовився одразу.

Про що велася бесіда у престольній, Благомир не знав, але припустити все ж міг. Звісно річ йшла про те, що тепер князь Вінцеслав, що Білощит не пристав до решти воєвод, а Метальник й відповіді чіткої не дав, а ще про те, що постала загроза нового роздроблення князівства.

Гуляючи анфіладою та роздивляючись численні світлиці палат, Благомир думав про своє, аж раптом почув тихий говір, котрий долинав десь збоку склепінчастого вікна. Підслуховувати Благомир не любив, але розумів, що інколи то дійсно потрібна справа.

— Але як я це зроблю? — почувся нервовий голос Орія.

— Так і зробиш, — відповів Местислав.

Благомир не бачив жодного з них, бо був наче в закутку, але голоси впізнав одразу.

— Він питання ставить, котрі ставити не повинен, — продовжив Местислав. — А так, дивись, і до відповідей, котрі теж непотрібні, не далеко.

— То не моя вина, — тон голосу Орія був натягнутим мов тятива лука Яромира. — Ти це почав…

— А ти пристав на мої слова. Не зможеш вже, воєводо, сухим з води вийти. Не зможеш, як не вертися. Не забувай, що з майбутнім князем говориш: схочу — забуду тобі, а схочу — на мотузці бовтатися будеш. Мені до престолу ще три кроки лишилося!

— Що ти хочеш? — врешті здався Орій.

— Твоя турбота не складна. Наш князьок пити поїхав, ото влаштуй йому пиятику до світанку, най трохи забудеться, а надалі слідкуй, аби його келих завше повним був. Зрозумів?

Благомир прислухався ще пильніше, бо раптом голоси стихли, тоді трохи висунув голову до одвірка і то стало фатальним. До горла його вмить був приставлений клинок Местислава.

Благомир кліпнув очима, аби відвернути увагу, рука його потягнулася до власного меча.

— Що ти чув? — прошипів Местислав, вдивляючись в його очі.

— Все він чув, — мовив нехотячи Орій.

— Ну й нехай, що чув, все одно нікому вже не розкаже, — наступної ж миті лезо ножа полоснуло Благомира по шиї і по грудях його полилася кров.

— Ти що! — Орій кинувся до Местислава, широко розплющеними очима дивлячи на те, як Благомир впав на підлогу, затискаючи горлянку долонями.

— Позбудься тіла, — Местислав переступив через Благомира та попрямував анфіладою в кінець крила.

Орій опустився на коліно поряд з Благомиром та стиснув його руку:

— Прости, хлопче!

Благомир востаннє хапнув ротом повітря, затихаючи.

— Нехай Темнолика прийме тебе в свої хороми. Ти станеш їй у великій пригоді, — гірко мовив Орій.

Дзеркальна Гладь

Мілада була з тих жінок, що лише доповнюють своїх чоловіків, але ніколи не бувають самі по собі. Вона мала власну думку, котра часто вкрай не збігалася з думкою Скола, але не сміла йому перечити, та й не була тому навчена. Ще юною дівчиною зустрілася Сколу, коли той прямував до Світограду з дорученням від свого батька-воєводи. Тільки-но побачив молодий Рудобород чарівну темнооку красуню, враз закохався і вже за декілька тижнів зіграли весілля. Проте як стрімко Скол її покохав, так само стрімко те почуття й охололо. Навіть роковин не минуло, а він вже завів собі коханку. Пояснював тим, що юна жінка при на надії, а потім навіть ті недолугі виправдання припинилися — не гоже було воєводі перед жінкою виправдовуватися, нехай і перед законною.