Розділ 18

Світоград

Велерад сам собі подивував, коли блискавично підхопив Дару, не даючи впасти до землі. Однією рукою притримуючи її спину, іншою ледь торкнувся блідої щоки, а тоді поглянув на Любаву, котра бігла до них з кухлем джерельної води. Наступної миті поряд з ними опинилася Домна, заламуючи руки та хапаючись за серце. Любава, схилившись над ними, збризнула обличчя Дари водою, але княжна до тями не приходила.

До них врешті підійшли стривожені Прямислава та Горислав, а от Вінцеслав та Местислав не зрушили з місця біля кам’яної тумби, на котрій лежало тіло Тихомира.

Велерад не звернув на них ніякої уваги. Не втримавшись, вирвав з рук Любави кухоль і змочивши пальці, обережно приклав їх до Дариного чола. Знову змочивши їх, торкнувся її скронь, тоді вилиць і врешті шиї, десь в області вен, легенько промасажувавши. За мить після того Дара сіпнулася, розплющуючи очі. Велерад підвів свій погляд зустрічаючись з холодним поглядом Прямислави.

— Воєводо, прошу, віднеси княжну до її світлиці, Любава вкаже куди, — промовила жорстко Прямислава. — А ти, Любаво, залишишся з княжною, їй на торжку вже робити нічого.

Любава розгублено кивнула.

— Але я мо… — розтулив рота Злат.

В’ятко так шарпнув його за кафтан, що той аж зубами клацнув:

— Стули пельку!

Злат, палаючи од гніву, все ж покірно опустив голову, більше не кажучи й слова.

— Княжна вкрай засмучена смертю Тихомира і буде краще, якщо вона прийде до тями в палатах, — продовжила Прямислава. — А тепер ходімо і проведемо радника в останню путь та відпустимо його світлу душу у служіння богам Благодатної Землі.

Тіло старця, котре лежало на різьбленій дерев’яній ляді, підняли декілька палатних воїнів і процесія повільно рушила у бік воріт городища.

Прямислава озирнулася до Велерада, обмінюючись з ним коротким, ледь вловимим, поглядом.

До річки Стрімкої дісталися якось швидше, аніж зазвичай йшла похоронна процесія. Про те Прямислава намагалася не думати, вона взагалі намагалася не думати ні про що, окрім того, аби остання шана Тихомиру була віддана як належить. В грудях боляче обпікало, а на очі наверталися сльози, але то були сльози не лише за померлим старцем.

Прямислава виголосила промову, як остання з вихованок Тихомира, тим самим не даючи сказати слово ані Гориславу, ані Вінцеславу. Краєм ока помітила, як перезирнулися між собою Яромир та Благомир і навіть здивувалася тому, чого з ними ще була Ладозора.

Будей, за давнім звичаєм, підпалив смолоскипом човен, набитий сухим сіном. Прямислава підійшла до тіла Тихомира, накидаючи чорний саван тремтячими руками, і зронила останні сльози разом з чорною стрічкою. Воїни кинули свої стрічки й відв’язали човен, спускаючи його на воду.

Процесія рушила назад до палат.

Прямиславі здавалося, що серце тугим клубком товчеться вже десь у горлі і навіть ковтнути не дає. Ноги не несли її, плутаючись наче у п’яної. Певно так само плутався б у неї язик, якби княгиня надумала сказати хоч слово. Кинувши погляд на Будея, помітила його незвичну, геть не притаманну смаглявій обвітреній роками шкірі, блідість. В очах його стояв справжній жах. Горислав, котрий йшов дещо попереду Прямислави, виглядав змученим і зовсім сумним, а от Вінцеслав виглядав на диво зібраним, впевненим та наче навіть тверезим.

Прямислава звела очі до неба, подумки благаючи Світодара відвернути те, що вже було невідворотнім.

Велерад обережно опустив Дару на ліжко у її світлиці, а тоді скоса поглянув на Любаву:

— Біжи води принеси.

Любава недовірливо поглянула на нього, стискаючи руки за спиною.

— Княжні напитися треба. Принеси свіжої води й негайно! — жорстоко мовив він.

— Йди, — пробелькотіла Дара, дещо підіймаючись на ліжку. — Любаво, не бійся.

Дівчина покірно хитнула головою, все ще з недовірою поглядаючи на Велерада, і покинула світлицю.

Велерад підійшов до вікна, котре виходило у бік воріт городища, та пильно придивився кудись, але не говорив ні слова. Дара ж не могла відвести погляд від нього, геть не розуміючи, що діється.

— Княжно, де твоя накидка? — запитав Велерад, не зводячи погляду з вікна.

— Що? — розгублено перепитала вона.

— Вночі холодно буде, тобі накидка потрібна, — відповів.

На порозі з’явилася тінь і Дара полегшено зітхнула:

— Швидко ти, Любаво...

Проте на порозі світлиці стояла не Любава, а Злат.

Він сумно подивився на неї:

— Готова?

— Не знаю, чи готова, але час не жде, — відповів Велерад, хапаючи зі скрині в кутку першу ж накидку. — Княжно, тебе чекає захоплююча подорож. Впевнений, ти її до віку не забудеш.

— Не розумію? — Дара звелася з ліжка, розгублено зиркаючи на чоловіків. — Що це все означає?

— Ти до Вовчого Урвища їдеш, ось вже в цю мить. Ходімо, — Злат вхопив її за руку, але вона сіпнулася од нього, кидаючи переляканий погляд на Велерада.

— Тобі більше не можна в палатах бути, — мовив Велерад. — Повір!

Холод в його очах змінився чимось іншим — глибшим, неосяжним для тих, кому воно не призначалося. І Дара раптом зрозуміла, що мусить скоритися йому та негайно втікати зі Світограду. Вихопивши у Велерада накидку, вона кинулася вслід за Златом, хапаючись за його міцну долоню.

Велерад востаннє глянув їм вслід і попрямував коридором в протилежний бік, залишаючи розчиненими двері.

— Воєводо? — з-за рогу показалася Любава з кухлем води. — Що таке?

— Ти де ходиш, безталанна? — гримнув на неї Велерад. — Княжна від спраги задихається.

— Ой, лишенько! — Любава кинулася до світлиці і раптом почувся її зойк.

Велерад криво всміхнувся, прислухаючись до того зойку.

Вибігши назад у коридор, Любава перелякано глянула на нього:

— А де ж княжна?

— Як де? Я залишив її там, де вона була, коли пішов тебе шукати, — й бровою не повів Велерад.