Розділ 16

Світоград

— Вдруге ти наводиш на мене меч і мені вже це обридло, — рука Горислава лягла на руків’я власного меча. — Досить!

Не в силах більше дивитися на те, що діється, Прямислава виступила до дітей, намагаючись втихомирити:

— Ходімо до престольної і там будемо говорити. Радники вислухають, воєводи свідками стануть. Вирішимо це!

— Нема що вирішувати, бо я не винен в тому, в чому мене намагаються зараз звинуватити, — твердо стояв на своєму Горислав.

— Я тобі престол подарував, але знущання над невинною дівчиною дарувати не буду, — викрикнув Вінцеслав. — Ти своїм вчинком пам'ять батька осквернив. Розумієш?

— Брехня! Горислав не міг зробити нічого, що осквернило б пам'ять батька! — закричала Дара, затуляючи собою Горислава.

— Княжно, ти тямки не маєш, про що тут мова. Не вплутуйся, — Орій торкнувся її руки, намагаючись відвести в бік.

— Не смій мене торкатися! — Дара зі злістю глянула на нього. — Ніколи не смій мене торкатися, бо очі видряпаю!

Орій зумівся з тієї відповіді і на мить в лоджії стало тихо.

— Пропоную все вирішити добром, — мовив Владолюб. — Якщо те, про що каже воєвода Імлистої Пустки правда, то князь має загладити свою провину. Бо ж і справді, що то за князь, що беззаконня чинить?

— Нічого я визнавати не буду, бо нема за мною провини, — гордо мовив Горислав.

— Князю, нехай не все, але дещо ми своїми очима бачили. Не засліпив Світодар нікого в ту мить, як ми на лоджію вийшли, — заперечив Владолюб.

— Якщо було це, то могло бути й інше, а якщо ні, то поясни нам, що ж таки було, — додав Скол. — До того ж всі ми чули, що повідала воєводівна Вовчого Урвища.

Велерад примружив очі, вуст його торкнулася ледь помітна усмішка — Скол завжди був на боці переможців і ніколи на боці переможених.

— Дайте князю сказати своє слово і все пояснити, — В’ятко аж зуби зціпив після слів Скола. — А Уміла могла й щось не розгледіти чи сплутати. Не варто забувати, що вона лиш дівка, а всі дівки велику уяву мають.

Уміла шарпнулася вперед, але Злат до хрускоту кісток стиснув її руку, не даючи мовити більше й слова.

— Якщо питати, то обох треба, — раптом промовив Велерад і люд навколо нього розступився, наче пропускаючи вперед. — І князя, і воєводівну. Якщо сталося щось, то де, коли, як?

— Брудних подробиць хочеш? — Орій кинув спопеляючий погляд на Велерада. — Не буде цього! Моя сестра вже достатньо принижена сьогодні людьми, перед котрими стоїть!

— А чи ж не ти сам її принизив, той люд скликавши, — Велерад примружив очі, схиляючи голову на бік і пильно придивляючись до Орія, — своїми криками та звинуваченнями?

Местислав увесь підібрався після тих слів. Було щось в очах північного воєводи: щось холодне, щось глибоке і щось не від світу цього. Здавалося, той погляд пробирає до кісток і зазирає кудись у засіки душі, помічаючи всі таємниці.

— Ти нічого не розумієш і не зрозумієш ніколи, бо у тебе нема за кого боятися та хвилюватися, нема кого оберігати та любити, — відповів йому Орій. — А от В’ятко, наприклад, зрозуміє мої почуття, бо має дочку. Радогор та Злат зрозуміють, бо мають сестру!

— Почуття Орія можна зрозуміти, — промовив Местислав. — То ж варто таки розібратися у всьому. Ти вірно кажеш, Велераде.

Орій гнівно глянув на Местислава, наче питав, на чий бік той раптом стає, але Местислав навіть бровою не повів.

— Прошу всіх до престольної, бо так діло не вирішиться, — наполегливо попросив Владолюб і послухавшись його, всі рушили назад до коридору.

— І це мене батько негідним престолу вважав? Най гляне, що його «гідний» син виробляє! — закричав Вінцеслав. — Чи бачиш ти, Гострозоре, га?

— Медовуха тобі вже геть мізки виїла! — закричала Дара, хапаючи його за сорочку.

— Та як ти смієш? — він перехопив її руку, заломлюючи назад.

Прямислава відштовхнула його від Дари.

— До скону його захищатимеш, щоб він не зробив? — викрикнув Дарі Вінцеслав. — Змія, ось ти хто!

— Досить вже! — Прямислава, не стримавшись, одвісила Вінцеславові дзвінкого ляпаса і сама зумілася, що зробила те на людях.

Вінцеслав з люттю глянув на неї, а тоді прошипів:

— Я цього не забуду. Вам обом не забуду!

Він пішов, наздоганяючи решту і помічаючи, що Велерад та В’ятко досі стояли у лоджії.

— Даро, ти тут лишишся, — після короткої паузи мовила Прямислава та пішла за Вінцеславом.

В’ятко поспішив за нею, непомітно торкаючись плеча, мовби підбадьорюючи.

Дара відчула, як тіло затремтіло наче від пориву вітру, хоча погода на вулиці стояла тиха та ясна. Обернувшись, помітила Велерада, що досі дивився на неї не зрушивши з місця.

— Що тепер буде? — в розпачі ковтаючи сльози, запитала не знаючи нащо.

Велерад мить мовчки дивився на неї, а тоді стиха відповів:

— Так як було, вже точно більше не буде, княжно.

Дара заплющила очі, відчуваючи як по щокам стікають сльози, а коли розплющила їх, Велерада вже поряд не було.

Ламаючи руки, Мальва вмивалася гіркими слізьми, прихилившись до стіни коридору біля престольної, і навіть не помітила, як хтось торкнувся її плеча. Злякано стрепенувшись підвела погляд своїх великих очей, впізнаючи Радана.

— Тільки не втікай, — швидко заговорив він. — Я тебе не скривджу. Не бійся.

Мальва ковтнула і згідно кивнула головою, все ще дивлячись на нього мовчки.

— Воєводівна Відана твоя господиня? — спитав Радан співчутливо.

Мальва кивнула, схлипуючи:

— Вона хороша й добра і я не хочу, щоб з нею щось сталося.

Радан кивнув:

— Розумію тебе. Ти не плач, бо сльозами ділу не поможеш. Чула таке?

— Я готова допомогти всім, чим можу, та ніхто моєї допомоги не потребує, — палко заговорила Мальва.

Радан лагідно їй всміхнувся:

— Ти дуже смілива, але ж лишень маленька дівчинка, до котрої навряд чи дослухаються. Проте, я думаю, все вирішиться на користь твоєї господині. Князь одружиться з нею та й по всьому.