Розділ 15

Світоград

Орій та Местислав перезирнулися і стримано кивнули Вінцеславу.

— То це справді так? — здивовано запитав він, натягаючи свою сорочку. — Ніякої таємниці більше нема?

— Ні, нема. То була Відана, — відповів йому Орій. — Вона сама мені зізналася. Вінцеславе, моя сестра до тебе не байдужа. Я не хочу, щоб про це дізналися, бо то великий сором. Ти ж шляхетний княжич і знаю, що нікому не розкажеш.

— Звичайно не розкажу, — відповів Вінцеслав, відчуваючи себе значущим та владним. — Твоя сестра, Орію, рідкісна красуня і будь-який чоловік відчув би себе щасливим, знаючи про її почуття. І я не виключення.

Местислав непомітно всміхнувся Орію.

— Гордий чути такі слова від тебе. Якщо ж хочеш бачити її своєю жінкою, то я дам свою згоду, — віддано запевнив Орій.

— Я подумаю над цим, — відповів Вінцеслав. — А тепер ходімо вже. Час трапези.

— Лишень довго не думай, брате, бо я бачив, які погляди на неї кидали Благомир та сини Білощита, — мовив Местислав, ледь стримуючи переможний сміх. — Воєводівна буде хорошою жінкою, не варто втрачати таку можливість.

Вінцеслав нічого більше не відповів, але плечі його гордо розправилися, а погляд затвердів.

Будей супроводжував Прямиславу з палат, розповідаючи їй про свої успіхи з літописом і виглядав таким задоволеним, яким вона його ще не бачила за роки, проведені у Світограді. Певно наука була Будеєвим покликанням, хоч зрозумів він те не в ранній юності, а тільки тепер.

— Я вже не так гостро бачу, як це було колись, тому не думаю, що сам закінчу свій літопис, — вів Будей, наче не помічаючи її задумливого погляду, — але маю одну думку і смію вважати, що наш молодий князь на неї пристане.

Прямислава нічого не відповіла на те, мов би й не чула, і він продовжив далі:

— Проситиму князя кинути клич по Світограду та воєводствам, що мені потрібні хлопчики, котрі хочуть вчитися грамоти. Відберу здібних до того, та навчу всього, що сам знаю. Так отримаю помічників, котрі продовжать мою справу. Що на те скажеш, княгине-матінко?

— Чи вірно я чиню, видаючи Дару заміж за того, хто перший попросив? Чи вірно чиню, розриваючи їй серце? — раптом прошепотіла Прямислава, зупиняючись та заглядаючи йому у вічі. — Ти, Будею, на відміну від Тихомира та Владолюба, завжди бачиш все не через призму емоцій. Підкажи мені, чи так я роблю?

Будей стримано глянув на неї, а тоді відповів:

— Не завжди мої судження ти до уваги приймаєш, бо вважаєш не дієвими, але якщо питаєш, то відповім. Чи вірно чиниш? А для чого саме ти так чиниш? Чому? Щоб прив’язати до себе котрогось з воєвод, щоб виконати свій батьківський обов’язок, щоб зробити княжну щасливою, чи щоб відіслати подалі від Світограду?

— Всього потроху, — відповіла Прямислава. — Ти ж і сам розумієш, що не буде все так гладко, як воно зараз видає. Це лише затишшя перед бурею, котра назріває у князівстві. Я бачила сон! Віщий сон, Будею. По престолі кров струменіла.

Будей стиснув її долоню:

— Тоді якнайшвидше дай згоду на Дарине одруження.

— Та чи не оберне цю згоду Орій проти мене? А Білощит чогось вичікує, — хитнула головою Прямислава. — Як же мені вчинити?

— Ходімо на плац для віче. Відчуваю, що рішення тобі відкриється дуже скоро, — запевнив її Будей. — Ходімо, княгине-матінко, ходімо!

— Ні, не буде цього! Не буде і все, — Дара зціпивши зуби, йшла у бік Стрімкої, не звертаючи уваги на те, чи бачить її хтось. Знала, що ворота городища відчинені, а люд зараз прямує до площі, тому мала можливість втекти непоміченою. Куди мала втікати, гадки не мала, але втікала. Такий відчай переповнював в ту мить, що навіть дихати було важко.

Матір, перша від котрої Дара так прагнула розуміння, наче ножом полоснула її по серцю своїми словами. Їй було байдуже, за кого видати Дару заміж, аби видати. Не мало значення, чи то буде Орій, чи Злат, чи хтось там ще, лиш би…

Дара раптом зупинилася мов вкопана. Думка, котру вона так стрімко обірвала, знову закрутилася в голові.

— Лиш би що? Лиш би не Велерад? — прошепотіла сама собі. — Що ж ховається за твоїми словами? Що, княгине, ти знаєш такого, чого мені сказати не хочеш?

Не роздумуючи більше ні миті, Дара прожогом кинулася назад до палат.

Горислав ніяк не міг второпати, що знадобилося Местиславу і чого він чекав на лоджії, якщо вже всі гості та челядь палат збиралися на площі, щоб потрапезувати та побажати мирного шляху додому воєводам. Можна було поговорити вже після трапези, але певно Местислав мав важливу справу, якщо так поспішав та передав свої слова через дворового хлопчину.

Легким впевненим кроком ступаючи вервечкою хаотичних коридорів до лоджії, Горислав думав над останньою розмовою з матір’ю. Вона заявила, що Дарі час заміж, що до неї вже приходив з проханням Орій та вона очікує на прихід Білощита. Коли ж Горислав запитав, що думає сама Дара, Прямислава лиш байдуже плечем повела. Може так й варто було чинити, але ж Горислав знав, що сам того не зробить. Чи подобалося те матері, чи ні, але Горислав мав намір запитати саму Дару та рахуватися з її відповіддю. Для Прямислави тримав один залізний аргумент — вона хотіла, щоб він продовжував діяння батька, те й збирався робити.

Побачивши на лоджії Відану, Горислав м’яко їй усміхнувся і не втримавшись заговорив:

— Вже двічі ми зустрічаємося тут, воєводівно. Певно тутешній краєвид прийшовся тобі до душі.

— Краєвид то другорядне, — всміхнулася вона, відхиляючись від балюстради.

Горислав не зумів відірвати свій захопливий погляд від витонченого овалу її обличчя. Сказати що воєводівна Імлистої Пустки була вродливою, то означало не сказати нічого. Іншої такої по всьому князівству не було. Недарма назвав її люд найвродливішою дівою Благодатної Землі.

Помічаючи той погляд на собі, Відана повільно наблизилася до нього. Серце у грудях вистрибувало, а подих геть збився. Відана гадки не мала, що має робити далі, бажала, щоб він пішов, але разом з тим згадуючи слова Орія розуміла, що не може подарувати його ні Умілі, ні будь-якій іншій.