Розділ 13

Світоград

Зморені і розпашілі від гарячого сонця, люди дісталися вершини стрімчака вже пополудні. Проте відпочивати ніхто не поспішав. Спочатку належало віддати шану богам, а вже потім можна було й прилягти на м’яку запашну траву.

Біля самого обвалу порід, де зіяло провалля, й було споруджено капище, до якого так прагнув люд. Величезна плита з білого каменю, густо вкрита древніми знаками богів —  зображенням сонця й місяця, стояла там хтозна скільки віків, але своїх магічних властивостей не втратила.

Першими за правом радників, до плити наблизилися Тихомир, Будей та Владолюб. Кожен з них, опустившись на коліна, торкнувся чолом до гострих країв плити.

— Боги Благодатної Землі, вітаємо вас, — промовив Тихомир.

— Дякуємо вам за нашого нового князя та віримо, що ви послали його на процвітання нашої землі та погибель нашим ворогам, якщо такі є, — продовжив Будей.

— Підносимо вам свої дари на знак шани та вдячності, — закінчив Владолюб, киваючи Прямиславі.

Прямислава взяла за руку Дару і разом вони підійшли до плити, що виблискувала на сонці, та поклали принесені букети з різнокольорового бузку, євшан-зілля та молодого маку.

Прямислава схилилася до Дари і з лагідною усмішкою прошепотіла:

—  Ти стоїш перед лицем самого Світодара, він дивиться на тебе зі своїх небесних палат і чує тебе. Проси, чого забажаєш, і те прохання буде виконано. Лиш проси те, чого хочеш понад усе на світі, проси щиро та з глибокою вірою в серці.

Прямислава відступила від плити, залишаючи Дару.

Дара обвела очима древні символи богів, викарбувані у білому камені хтозна скільки століть тому, і озирнулася до матері, але погляд проти її волі зупинився на Велерадові, котрий стояв поруч з Гориславом та іншими воєводами. В тут мить мовби за велінням невидимої вищої сили він підвів свій погляд, спрямовуючи його до Дари.

Щось сталося, щось незриме, але разом з тим вагоме та суттєве.

Дара відступила від капища нічого не попросивши у світлого бога, але він і так вже знав, чого підсвідомо зажадало юне серце в ту мить.

Слідом за княгинею та Дарою з солодкими дарами до Світодара підходили Уміла, Відана та Мілада, як представниці від воєводств, ну а потім всі жінки та дівчата, котрі були на стрімчакові.

Владолюб передав Гориславу пов'язаного молодого півня зі словами:

— Тепер настала черга вшановувати Темнолику.

Горислав взяв з його рук півня та підійшов до плити з того боку, де виднілися викарбувані місяць і зорі:

— Нехай ця кров буде єдиною, яку ми проллємо на Благодатній Землі!

Горислав стиснув півня, поклавши в центр кам'яної плити, і витягнувши свій меч, одним точним ударом відрубав йому голову. Кров миттєво пофарбувала древні символи, немов вдихаючи в них життя, заструмувала по всій довжині плити, заповнюючи вирізані осередки. Торкнувшись одного з них пучкою пальця, Горислав заплющив очі, подумки просячи у богів заступництва та миру у князівстві.

Після нього, повторили той ритуал Вінцеслав та Местислав, тоді до плити підійшли й воєводи, а вже після них закривавленої плити змогли торкнутися й решта чоловіків.

Владолюб взяв тушку півня і наблизившись до провалля, жбурнув її вниз — нею мали ласувати всі духи ночі.

Час розмов з богами вийшов, прийшов час повертатися назад.

Небо заволокло важкими сіро-синіми хмарами, котрі у сонячних променях з протилежного боку стали чорнильними. Вітер зашумів серед крон дерев, немов сповіщаючи подорожніх про наближення негоди.

— Треба прискорити крок, княжно, — ласкаво усміхнувся Дарі Злат, — якщо не хочеш промокнути до нитки.

— Боюся, ми у будь-якому випадку промокнемо до нитки, — з ними порівнялася Уміла.

Дара задивилася на її геть чоловічий одяг і навіть не одразу зрозуміла, що то була дочка Білощита. Напередодні воєводівна Вовчого Урвища виглядала куди жіночніше і меча за поясом не мала.

— Це ж травневий дощ — він теплий, бо майже літній, — мило всміхнулася їй Дара, на що отримала привітну усмішку у відповідь.

Схоже вони одна одній сподобалися одразу ж.

Десь з півночі загуркотіло, вдарили блискавки, білуваті нитки котрих чітко виділялися серед темних хмар.

— Велераде, то вони тебе додому кличуть, — добродушно пожартував Яромир.

Інші воєводи розсміялися з вдалого жарту.

Дара враз відшукала його обличчя, вслухаючись у відповідь, але північний воєвода лише поблажливо всміхнувся так нічого й не сказавши.

— Йому навіть грози підкорюються, — продовжив далі Скол. — Цікаво, як ти їх вимуштрував? Не босоркуна син часом?

Велерад звузив свої очі, спідлоба поглядаючи на нього:

— Хто його знає.

Дара слідкувала за розмовою чоловіків аж рота роззявивши, допоки Любава не штовхнула її під бік, запитально вигинаючи брови.

— Чого ти? — Дара сердито глянула на неї.

— А ти чого? Ай-бо хто помітить ті роздивляння, княжно. Вже геть тямку втратила? — прошепотіла Любава у відповідь, схиляючись до самого її вуха.

— Відчепися, дурна дівко, — Дара відмахнулася від неї, підступаючи до решти жінок, котрі спускалися стежиною до левади.

Злива почалася вже за декілька хвилин після того, як подорожні спустилися на тракт — з дня все навколо перетворилося на ніч, з неба раз за разом били блискавиці, моторошно освічуючи околицю спотвореним світлом, грім гуркотів настільки оглушливо, що голоси людей стали лише фоном.

— Накажи їм припинити, бо це вже геть не смішно! — вигукнув Велерадові Скол.

У відповідь Велерад підступно розсміявся, розводячи руками.

В наступну мить блискавка поцілила в один з кущів бузку обабіч дороги. Жінки заверещали, перекрикуючи гуркіт грому. Дерево враз спалахнуло жовтуватими іскрами, ламаючись навпіл.

Дара захоплено подивилася на те дійство, бо нічого подібного ще не бачила, а тоді знову мимоволі поглянула на Велерада. Він стояв навпроти неї, пильно вдивляючись у її обличчя. Дарі здалося, що на його вустах заграла легка усмішка і сама не розуміючи, що то з нею діється, усміхнулася йому у відповідь.