Легенда про втрачене князівство

Розділ 12

Світоград

Уміла аж кипіла од гніву, а от виплеснути його не могла. Вона гнівалася на батька, на Злата, а найбільш на себе, що скорилася їм обом, а не вчинила так, як задумувала. У сукні їй було настільки незручно та навіть лячно, що вона й передати не могла. Здавалося, всі присутні лише на неї витріщаються, та ще й насміхаються з її жалюгідних спроб бути тією, ким вона не є.

В якусь мить, коли вже всі гості вмощувалися за столами перед княжими палатами, Умілі здалося, що вона от-от встане, перехопить якогось воїна й силоміць стягне з нього штани, аби переодягнутися та більше не почуватися оголеною. Проте коли поглянула на Горислава, котрий виголошував промову богам вже як новий князь, чомусь навіть бажання поворухнутися у неї більше не виникало.

Широко розплющивши очі, Уміла роздивлялася обличчя Горислава і їй було зовсім байдуже чи помітив те хтось, чи ні.

Та й не було кому особливо звертати увагу на її раптове зачарування, бо Злат вже нікого не бачив окрім княжни Дари, а Радогор був у своїй стихії і навіть насмілився кинути виклик Яромиру у стрільбі з лука.

 

Минула опівніч і люду на площі поменшало. Одні розійшлися по своїм домівкам, іншим було постелено у палатах, треті розташувалися на соковитій траві під всипаним зорями небом просто на торжку під оборонною стіною. Зручно було всім.

Дара вперше в житті була на святі так допізна і відчувала себе вдвічі схвильованіше. А ще відчувала себе стомленою, як ніколи. Танці, співи, безліч ігрищ, котрі влаштували на торжку, то було неймовірно. Дара навіть не уявляла, наскільки спритними були лучники князівства, котрі стріляли по мішеням, виставленими на різних відстанях, наскільки витривало могли битися на мечах воїни з воєводств, наскільки багато вони могли випити на спір медовухи, а ще наскільки приємними можуть бути чоловічі обійми.

Геть посміливішавши після першого танцю, Злат запрошував її ще двічі, ні тричі, Дара вже й з рахунку збилася. І то було так ніжно, так незвично і так хвилююче. Дарі Злат одразу сподобався. Він чемно та шанобливо розмовляв з нею, дуже лагідно стискав її долоню, дуже обережно обіймав у танці і так проникливо заглядав у її очі своїми бурштиновими очима. Дарі здавалося, що вона наче споєна дурманом була, перебувала в сні якомусь, але коли в супроводі Любави прийшла у свою світлицю, з її допомогою роздяглася та пірнула у м’яке ліжко, відчула дещо інше.

Там, на торжку, вона була зачарована Златом, так їй здавалося, а у світлиці зрозуміла, що зачарована була не стільки ним, скільки ситуацією, в котрій з ним опинилася. Захват минув, залишивши тільки приємні відчуття і не більше.

Десь на торжку змовкла остання пісня, а за нею змовкла й музика, стало тихо-тихо. Гориславів день минув.

 

— Вставай! — владний голос Прямислави пролунав над самим вухом.

Вінцеслав пробурчав у відповідь щось нерозбірливе й повернувся на живіт, навіть не думаючи розплющувати очі.

Втрачаючи терпіння, Прямислава підняла ногу і з люттю вдарила по дерев'яному стовпчику ліжка миском свого чобота:

— Я сказала піднімайся!

Вінцеслав різко сів на ліжку, намагаючись зрозуміти, що відбувається:

— Матінко?

— Ну не мавка же! — підійшовши до скрині, котра стояла в кутку світлиці, Прямислава відкрила важку розмальовану ляду і діставши звідти сорочку та штани, жбурнула йому в обличчя. — Одягайся! Вся княжа родина, радники та воєводи йдуть до Священного провалля, аби вознести дари богам. Ти підеш з нами.

— Нащо? Знову виставити себе посміховиськом? — скривився Вінцеслав.

— Посміховиськом ти себе виставляєш напиваючись в пивницях до поросячого вереску, коли навіть не розумієш, хто ти і звідки, — відрубала Прямислава. — Ми йдемо разом, аби показати всім — не дивлячись ні на що, як і раніше ми єдині та як і раніше сильні. Зрозуміло?

Вінцеслав мовчав, дивлячись кудись повз неї.

Прямислава підійшла до ліжка і схилившись до його обличчя, прошипіла:

— Ти зробиш те, що я сказала і як я сказала.

Навіть не очікуючи на його відповідь, Прямислава гордо звівши підборіддя покинула світлицю.

 

Розмова з Орієм з самого ранку нічим хорошим скінчитися не могла. Відана те добре знала, йдучи протоптаною стежкою в сад, котрим була обсаджена південна частина палат. Вона згадувала події минулого дня, щоб зрозуміти, за що Орій може на неї нагримати, але нічого такого пригадати не могла. Вона поводилася як покірна та слухняна сестра воєводи. Чомусь прийшла думка, чи не надумав Орій її часом за когось просватати, або вже просватав. Відані аж парко стало від тієї думки і вона торкнулася пальцями своїх щік.

Звернувши до лавочок, котрі були виставлені вздовж ряду вишень, Відана побачила Орія, а разом з ним і княжого байстрюка Местислава. Усмішка на вустах останнього чомусь нагадала їй оскал хижого звіра, що готується до нападу на свою вже беззахисну жертву.

— Добрий ранок, мила воєводівно! — промовив солодко Местислав.

Відана стримано кивнула йому у відповідь, а тоді запитально поглянула на Орія.

— Чи вдався тобі сон, люба сестро? — запитав Орій, пильно придивляючись до неї.

Відана ще більш переконалася в тому, що щось таки сталося, але все не могла второпати, що саме:

— Вдався. Брате, що таке? Не ходи околяса.

— Тобі сподобалося вчорашнє свято? Що цікавого бачила? Що чула? З ким бесіду вела? — ласкаво запитав Орій.

Тільки тоді до Відани дійшло, що ж то відбувалося. Вона зиркнула на Местислава, розуміючи, що і він у тому всьому замішаний.

— Про що, люба моя сестро, ти так мило вчора на лоджії з Гориславом балакала? — очі Орія звузилися.

— Ні про що. Я… — Відана подумки почала вигадувати якісь нісенітниці, але зрозуміла, що правду сказати простіше й безпечніше. — Ми згадували, як він колись здіймав моє кошеня з дерева у Граничі.

Орій та Местислав перезирнулися і Местислав задоволено кивнув.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше