Розділ 11

Світоград

Бенкет і справді вдався. Гості ласували безліччю м'ясних страв, солодких фруктових киселів, пряників і запивали все міцною медовухою, закупленою у Дзеркальній Гладі.

З почуттям виконаного обов'язку веселилася і Дара. Вона станцювала перший танець з Гориславом, за відсутністю у нього дружини, і навіть уявила, що частина захоплених вигуків, котрі вони почули під час танцю, була адресована з натовпу їй.

Вкотре за той вечір всі страхи знову розсіялися. Дара знала, що Горислав любить її і ніколи не змусить вийти заміж за чоловіка, який їй не милий. А воєвода Імлистої Пустки був їй вкрай немилий і справа зовсім не стосувалося його зовнішності. Дара причину того відношення навіть сама собі пояснити не могла, не те що комусь.

Весело сміючись в компанії Любави, Дара раптом відчула на собі чийсь пильний погляд, а повернувшись вловила тільки холодний відблиск очей Велерада. Він стояв на протилежному боці від неї, за палаючою корзиною з дровами, і похмуро розглядав її. Дара розгублено проковтнула, а потім привітно йому усміхнулася. Він миттєво відвернувся, але їй здалося, що його суворе обличчя прикрасило збентеження.

— Чи виявить милість княжна, чи станцює зі мною? — поряд з Дарою опинився Злат.

— Думаю, виявить, — ніяково всміхаючись, відповіла Дара.

Любава захихотіла в долоню, поглядаючи на зніченого Злата, на що отримала сердитий погляд Дари і враз вдавано притихла. Злат простягнув їй свою руку і Дара легко вклавши в неї свою долоньку, потягнула його в широке коло, котре утворилося в самісінькому центрі торжка.

— Як там поживає неслухняне руде кошеня?

Відана аж здригнулася від несподіванки, відхиляючись від перила лоджії, на котре опиралася, розглядаючи танці внизу, на торжкові:

— Князю!

Горислав м’яко їй усміхнувся, встаючи поряд.

— Не знаю, чи доречна така розмова, — промовила вона невпевнено.

— Стосовно кішки? — здивувався він.

— Ви ж тепер князь, — нагадала Відана.

— Ще не надто звик до цього, тому сьогодні ще можна побалакати про кошенят, а завтра вже займатися княжими справами, — мовив цілком серйозно, а тоді не втримавшись розсміявся приємним легким сміхом.

Усміхнулася йому й Відана:

— Ну, коли так… Тоді гаразд. Кошеня вже не кошеня давно і по деревам більше не лазить.

— А воєводівна? — усмішка Горислава стала ще яскравішою і разом з тим ще привабливішою.

— І воєводівна теж, — Відана сором’язливо відвела погляд, намагаючись стримати свою щасливу усмішку. Навіть не вірилося, що Горислав те пам’ятав — її пам’ятав.

Якусь мить вони мовчки споглядали танці внизу, а тоді Горислав запитав знову:

— Чому не веселитеся зі всіма, а сховалися так високо і зовсім одна?

— Я… не надто навчена до таких веселощів, — щиро зізналася Відана. — Не сприйміть за неповагу.

Десь почулися вигуки. Шукали князя, щоб відкоркувати ще одну бочку з хмільним напоєм, бо ж він мав скуштувати з кухля першим.

— Здається, це мене, — винувато стиснув плечима Горислав, милуючись блиском її очей. Здавалося, в них потонули всі зорі з неба.

— Здається так, — відповіла Відана відчуваючи непереборне бажання схопити його за руку і нікуди не відпускати.

Горислав усміхнувся їй наостанок, а тоді поспішив з лоджії. Відана ж сумно дивилася йому вслід.

Їдучи до Світограду, вона ще мала надію, що можливо її дитяче захоплення Гориславом зникне, коли вона побачить не хлопчика, а дорослого змужнілого чоловіка. Проте захоплення не те що не зникло, воно навпаки тільки посилилося, переростаючи у щось більше, сильніше, глибше.

— Не можна! Не можна, дурисвітко нещасна! Він князь. Боги, він же ж тепер князь, а ти сестра брехуна, злодія та пройдисвіта, — прошепотіла собі, ледь стримуючи сльози.

Радан медовуху пив не часто. Не те, щоб йому не дозволяли батько чи матір, просто наполегливо не схвалювали пиятику, як таку. На відміну від інших воєводств, тими напоями у Зеленій Рівнині не зловживали. Коли ж Радану піднесли кухоль з медовухою, він дещо здивовано поглянув на Яромира, але той згідно кивнув, кивнула і Ладозора. Не випити перший кухоль за здоров’я князя було неповагою. Радан зробив невеликий ковток і відступив від столу — допивати не планував, тому вирішив вилити десь подалі від очей.

Свято було в самому розпалі і на нього особливої уваги ніхто не звертав, навіть Ладозора, тому Радан вирішив прогулятися вздовж торжка. Відійшовши від основної маси гостей, він з цікавістю роздивлявся ошатні будівлі, котрі тягнулися від княжих палат. Нічого подібного у Зеленцвіті, чи інших поселеннях Зеленої Рівнини, не було. Фортеця, котру побудував один з його численних пращурів була кам’яною, а от решта будівель складалася переважно з деревини.

Радану сподобалися княжі палати, але він не був ними засліплений, бо Ладозора теж любила ошатність і тому у Зеленцвіті можна було віднайти чимало вишуканих меблів з Вовчого Урвища, посуду з Дзеркальної Гладі та дорогоцінностей зі Зміїного Хвоста. Проте не дивлячись на все те, у Світограді було якось по-іншому, відчувалося, що то столиця всього князівства, а не просто фортеця на одній із земель Гострозоровичів.

Задумавшись про ті перипетії, Радан не помітив дівчину, що якраз йшла навпроти нього і зіштовхнувся з нею, проливаючи їй на сукню медовуху. Вона зойкнула, а він розгублено поглянув на те, як розросталася волога пляма по лляній тканині.

— Я тебе не помітив, — промовив врешті він.

— Спершу люди вибачаються взагалі-то, — відповіла вона ображено.

Радан здивовано кліпнув очима, бо так з ним розмовляли певно вперше в житті. Хотів вже зауважити зухвалій панянці, хто перед нею, але чомусь передумав і лише всміхнувся:

— Вибач, але я й справді тебе не помітив.

— То роззуй очі. Пити не вмієш, не берися, — мовила вона, розглядаючи свою брудну сукню. — Так мій брат каже.