Розділ 10

Світоград

Дара розправила невидимі складки на яскраво-червоному сарафані, накинутому поверх білосніжної сорочки, розшитої витонченим квітковим візерунком. Витягнувши шию, вона розглядала престольну, битком набиту людьми. Погляд її зачепився за матір, котра вже сиділа на відведеній їй частині золотого престолу. Вінцеслава ж ніде не було видно і то насторожило. Зате воєводи стояли в перших рядах, ближче до престолу, і серед них Дара одразу помітила Велерада. Він виглядав як і раніше похмуро та холодно, й вона відчула острах, але спробувала себе заспокоїти. Потрібно було лишень підійти і подякувати йому.

Дара вдихнула й кивнула самій собі на знак готовності, роблячи крок вперед, але одразу ж передумала. Що могли подумати всі присутні, коли б вона отак просто підійшла до воєводи та завела з ним розмову? Ким би після того вважали?

Любава підштовхнула Дару до її місця біля престолу і та встала поруч з Местиславом.

По престольній пролетів ледь чутний звук бубна, стрімко стаючи голоснішим, потім до нього приєдналися гуслі та сопілка — почалося свято.

Дара випросталася і спробувала надати обличчю такий-же піднесено-відсторонений вираз, який був у Прямислави, але була впевнена, що нічого в неї не виходить.

Люд розступився, утворюючи живий коридор. По ньому до престолу повільно крокував Горислав. Його міцне тіло було огорнуте білосніжною сорочкою з мереживним коміром, на грудях виблискувала масивна золота фігура сонячного диска, а поруч з нею фігура срібного півмісяця, котрі висіли на одному ланцюжку, шкіряні штани, заправлені у високі чоботи, прикрашав широкий пояс з золотими пластинами. Проте піхви його меча були порожніми, як того вимагав звичай.

Безперечно Горислав був видним і вродливим чоловіком, володів правильними чіткими рисами обличчя та виразними світло-блакитними очима.

Дара мимоволі поглянула на дівчат у престольній. Геть усі: і знать, і наймички, не могли відвести від нього погляд, а деякі навіть перешіптувалися.

Горислав схилив коліно перед Прямиславою, а потім випростався.

Прямислава підвелася з престолу і взяла литий золотий вінець Гострозора, нашитий на оксамитову шапочку червоного кольору, котрий спочивав на княжій частині престолу. Підійшовши до радників, вона обережно передала вінець Тихомиру і знявши з пояса свій клинок, простягнула Гориславові:

— Право захисника князівства Благодатна Земля передаю тобі. Бережи його.

— Обіцяю, — Горислав взяв з рук матері клинок.

Звідкілясь почувся раптовий дзвін металу і Дара помітила, як вмить зблідло обличчя матері, але джерелом шуму послужив лише один з вартових, котрий ненавмисно зачепив рукою піхви свого меча.

Дара й сама з полегшенням видихнула, знову мимоволі поглянувши на Велерада. Його погляд миттєво визначив винуватця шуму, а долоня непомітно торкнулася руків’я ножа, котрий був за поясом, проте за мить розслаблено опустилася вздовж тіла.

— Княжич Горислав, поклади долоню на вінець і присягни своєму народу, — звернувся до нього Тихомир.

Горислав повернувся обличчям до престольної, зберігаючи на обличчі впевненість та спокій. Як йому те вдавалося, Дара навіть не уявляла.

— Присягаюся бути справедливим правителем. Присягаюся оберігати свій народ. Присягаюся захищати слабких та карати винних. Присягаюся бути гідним свого батька і мудро продовжувати всі його благородні діяння, — голос Горислава звучав чітко і впевнено, в ньому не відчувалося й краплі хвилювання.

На коротку мить Горислав скосив свій погляд на Дару і вона йому підбадьорливо усміхнулася.

— Нехай боги покарають тебе, якщо хоч одне твоє слово було брехнею, нехай вони вічно оберігають, якщо всі твої слова правда, — Тихомир опустив на темноволосу голову Горислава блискучий вінець і першим обійняв його. — Вшануймо нашого нового князя. Тричі вшануймо!

За знаком одного з вартових біля вікна, на воротах, котрі вели до городища гучно та ритмічно забили у дзвони декілька воїнів.

— Шана тобі князю Гориславе! Шана тобі! Шана! — полинули по престольній гучні голоси.

— Шана, шана, шана! — долітали радісні вигуки з вулиці через прочинені навстіж віконниці.

— Шана тобі, — прошепотіла Дара, слідом за матір’ю та Местиславом цілуючи масивний батьківський перстень, котрий тепер прикрашав руку Горислава.

Вінцеслав на вшанування нового князя так і не з’явився.

Відійшовши в куток помосту, на котрому возвеличувався престол, Дара повернула голову та раптом помітила дивний погляд, котрим Местислав обмінявся з Орієм. Розгублено відвернувшись, вона зненацька зустрілася поглядом з холодними очима Велерада. Без сумнівів зрозуміла, що він теж помітив як перезирнулися байстрюк та Імлистий.

Велерад враз звернув свою увагу на Горислава і Дара наслідувала його приклад.

Далі вже зацікавлені погляди зосередилася на воєводах, котрі стали центром уваги. Вони підносили щедрі дарунки новому князю, представляли свої родини та переконували у своїй відданості, аби потрапити до нього у добре розташування.

Горислав все приймав вітання і підношення від своїх намісників, сидячи на престолі, увінчаний золотом і неймовірно привабливий. Він шанобливо кивав воєводам та тепло всміхався їхнім родинам. Щиро зрадів побачивши Благомира з Зеленої Рівнини, радо кивнув Радогору та Злату з Вовчого Урвища, бо ж з ними колись проходив військову муштру по воєводствам. Умілу ледь впізнав, бо з перемазаного та розпатланого дівчиська з дерев’яним мечем, котре бігало за ними під час перепочинку у Вовчому Урвищі, вона перетворилася на ефектну та спокусливу молоду жінку, хоча сліди її ігор у войовницю досі виднілися на долонях. Здивувався Горислав і побачивши Радана, бо його пам’ятав ще геть малим хлопчиком. А от Відану впізнав в ту ж мить, коли вона разом з Орієм наблизилася до помосту та вклонилася йому, торкаючись вустами до печатки влади. Горислав не втримався і усміхнувся їй, миттєво згадавши про пухнасте руде кошеня, котре героїчно знімав для неї з дерева у Імлистій Пустці. Відана стримано усміхнулася йому у відповідь, ледь підвівши погляд своїх дивовижних, синіх наче проліски, очей, і розчинилася серед натовпу.