Розділ 9

Світоград

Погляд його затримався на пухкій хмаринці, котра ліниво пливла по небу, ніби засинаючи на шляху до свого місця призначення. Повільно вона змінювала свої обриси, з контурів голови якоїсь міфічної істоти перетворюючись на дрібненькі шматочки, що нагадували клубочки пару у морозний зимовий день. Він видихнув і відвернувся од вікна, дослухаючись до шуму за дверима його світлиці.

Приготування до свята, котре мало відбутися на честь нового князя вже завтра, були майже закінчені, але те не приносило Местиславові радості. Навпаки, він розумів, що йому геть не вистачило часу, щоб підготуватися та втілити свій задум. На Орія надії мало було, на Вінцеслава надії не було взагалі. В тому що брат підведе його, не зрадить, а саме підведе, Местислав навіть не сумнівався і тому відчайдушно намагався вирішити, що ж робити далі.

Такою бажаною підтримкою північного воєводи він так і не заручився, а схід та південь й взагалі були втрачені через вірність Гориславові. Десь в глибині своєї темної душі Местислав розумів, що Вінцеслав не був тим княжичем, за котрим підуть його воєводи, а от Горислав саме таким і став. На відміну від старшого брата, середній завжди старанно вчився, дослухався до порад, виконував всі покладені на нього обов’язки, а головне мав чисту, незаплямовану репутацію.

І тут в голову Местислава прийшла одна досить вагома думка. Задоволено всміхнувшись самому собі, він відчинив важкі дубові двері та присвистуючи пішов на пошуки братів, начепивши на обличчя спокійну, дещо сором’язливу усмішку, котрою прикривався все своє життя.

Спочатку Прямислава вирішила не переповідати розмову з Орієм Гориславові, бо знала, що він не схвалить її, потім зрозуміла, що зараз ще може вплинути на те, чи стане Дара дружиною воєводи Імлистої Пустки і як матір, і як співправителька князівства, але після того, як передасть Гориславу ключі від Світограду, останнє слово буде за ним. Згадалися їй слова радника Будея про те, що хто б не сів на престол, не скривдить Дару. Вона була згода з Будеєм лише частково — умисно так, а от неумисно, хто знає.

Прямислава любила Дару. Звичайно ж вона любила Дару, як свою дитину, як єдину дочку, котру їй послав Світодар, як останню з кровних Гострозоровичів, бо ж дружини синів народять дітей вже змішаної крові. Саме тому Прямислава хотіла для неї лише кращого, хотіла щасливої долі та справжнього кохання, але розуміла, що тим бажанням здійснитися не судилося. Вона знала, що мусить видати Дару заміж, аби та не стала розмінною монетою у боротьбі за престол між братами. Ладна була віддати за самого Босоркуна, аби лиш її кров’ю не окропився княжий престол.

Блукаючи городищем мов неприкаяна, Прямислава думала над тим, як зробити так, аби все вийшло по її і на думку зненацька спало рішення. Вірний Гострозору та прихильний до Дари, Горислав дасть згоду на її заміжжя лише в тому випадку, коли вона сама буде згодна на нього. Отже Прямислава мусила будь-як отримати у Дари ту згоду. Якщо ж вона вже категорично заявила, що за Орія не піде, примушувати її не мало сенсу, бо стало б тільки гірше. Прямислава згадала про синів В’ятко, потім про брата Яромира та його юного сина. Орій був вдівцем, а от інші чотири парубка одруженими ще не були, до того ж ходили чутки, що троє з них обличчям вдалися та й розумом не обділені.

Прямислава зірвала жовту кульбабку і придивилася до її пухнастої серцевини — чітке рішення враз визріло в голові. Вартувало лиш дочекатися вшанування Горислава, а тоді діяти.

— Влада отруює, затьмарює розум і позбавляє людських якостей. Завжди пам'ятай і не піддавайся спокусі. Ти князь, але ти не бог. У будь-який момент можеш зробити крок, котрий стане для тебе фатальним, і полетиш вниз, — Тихомир з теплотою глянув на Горислава своїм єдиним оком, зручніше вмощуючись на лаві кам’яної лоджії палат та повернув голову до сонця, що палало в західних променях.

— Я пам’ятатиму про це щомиті, — Горислав теж поглянув на кривавий захід і відчув в душі легкі нотки тривоги.

— Але бути занадто відкритим та вразливим, занадто добрим та м'яким, теж не можна, — продовжив Тихомир. — Жага влади засліплює не тільки правителя, а й його свиту.  Вона вабить, притягує і врешті губить.

— Ти говориш про воєвод? — Горислав зітхнув.

— І про них також. Ці хлопчики, бо ж для мене вони зовсім хлопчаки, люблять грати зі зброєю, люблять грати у війну. Кілька десятків років тому, коли воєводили їхні батьки й діди, князівства ж не було. Вони знали, що земля належить тільки їм і за спиною у них не стоїть князь, котрий в будь-яку мить може перетворити їх зі знаті на рабів. Деякі ще не забули смак свободи і пам'ятають, як їхні воєводства були вільними землями, деякі того не пам'ятають, але пам'ятають розповіді своїх батьків та дідів. Хтозна, що в тих розповідях, — Тихомир задумливо повернув посріблену голову до Горислава.

— Але ж батько об'єднав їх не відібравши владу у воєводствах. Там вони досі правителі і їх шанують як і раніше. Їх шанують у Світограді. Я нічого не збираюся міняти. До того ж, об'єднавши батько їх примирив, вони більше не воюють між собою і не вбивають один одного в марних війнах. Хіба це погано? — Горислав провів довгими тонкими пальцями по кам'яній стіні палат, на якій ще виднілися вирізані древні знаки, що зображували символи верховних богів.

— Гострозор об'єднав їх, але друзями не зробив. Деякі з воєвод розуміють, що разом безпечніше, намагаються зберегти спокійні відносини, а деякі ж, навпаки, того не розуміють.

— Тихомире, тільки тобі я довіряю і тільки ти один знаєш мене, як я й сам певне не знаю. Підкажи, допоможи, навчи бути мудрим правителем, — з благанням Горислав глянув на старця. У ту мить він виглядав зовсім юним і навіть беззахисним.

— Ти вже мудрий. Мені нема чому тебе вчити, — лагідно усміхнувся Тихомир. — Єдине, що скажу: вір своєму розуму, а не серцю. Слухай Прямиславу, прислухайся до її порад, але знай — в повному обсязі, що вона каже робить не варто. Пам'ятай, як би княгиня не любила тебе, вона ніколи і нічого не зробить на шкоду Вінцеславу.