Розділ 8

Світоград

Коли Владолюб повідомив Прямиславі про прибуття Орія та його прохання на аудієнцію, вона вже знала з чим прибув воєвода Імлистої Пустки. Киваючи раднику просити його до престольної, Прямислава підвелася з престолу, аби та розмова виглядала менш офіційною і її слова стали лише словами матері потенційної нареченої, а не княгині-правительки.

Орій ввійшов до престольної з усмішкою та неправдоподібно покірним блиском в темних очах. Проте Прямиславу було не так легко провести. Може Орію й справді була до душі Дара, але Прямислава здогадувалася, що тільки одними почуттями діло не обходилося.

— Матінко-княгине! — вклонився їй Орій. — Вітаю вас.

— І тобі доброго здоров’я, воєводо, — схилила голову у відповідь вона. — Щось зачастили воєводи до столиці останнім часом. Раніше бували тут лишень декілька разів на рік, а тепер он як…

— Не будуй поганих думок, матінко-княгине, — усміхнувся він, роблячи ще крок до неї та скоса поглядаючи на Владолюба й Будея, котрі сиділи з сувоями, за широким дубовим столом біля самого вікна престольної. — Не з дурним умислом ми. Всі в зажурі через загибель князя Гострозора та бажаємо висловити княжичам і тобі, звісно, свою підтримку. Хіба то не за законом?

Прямислава кивнула:

— За законом, а ще дуже по-людськи. Я вдячна вам. То що ж привело тебе на розмову до мене? Справи воєводські, чи ж може справи особисті?

— Гадаю і те, і інше, — мовив Орій, знову зиркнувши на Владолюба та Будея, але вони, здавалося, цілковито занурені у свої літописи. — Хочу, матінко, тебе питати, чи посватана княжна вже з кимось чи ні?

— Якби була, то хіба ж би ти не почув про те? — всміхнулася Прямислава, роздивляючись Орія пильно та зацікавлено, чого ніколи не робила раніше.

Сказати, що він мав відштовхуючу зовнішність було б несправедливо. Виглядав воєвода Імлистої Пустки хоч і грізно, але досить привабливо. Погляд Прямислави зачепився за його широкий шрам, котрий прорізував чоло з правого боку — навіть він не спотворював, а додавав Орію якоїсь брутальної краси.

— До Гранича вісті доходять не надто швидко, — відповів Орій.

— Не посватана ще княжна, — мовила Прямислава, але не надто охоче. — Чом питаєш?

— Думаю, знаєш чом, матінко, — усміхнувся Орій. — Хочу просити княжну за себе. Власне планував ще просити у князя, та не встиг.

Прямислава витримала коротку паузу, а тоді відповіла:

— Ну то проси. Проте не думай, що я неодмінно згоду дам.

— Матінко-княгине, прошу княжну Дару собі за жінку. Обіцяю бути опорою та підтримкою для неї, і для вас, — Орій знову схилився в поклоні.

— Вдячна, воєводо, за твоє щире прохання, — відповіла вона. — Обіцяю подумати над ним та не обіцяю швидкої відповіді.

Орій востаннє вклонився їй та попрямував з престольної. Прямислава ж перевела погляд на Владолюба та Будея.

— Моя думка залишилася незмінною, — не підводячи свій погляд на неї, відповів Будей. — Не пара Орій княжні.

— Чи не надто ти непохитний у своїх переконаннях? — відповів йому Владолюб своїм звичним солодкаво-отруйним голосом. — Княгиня має право прийняти те прохання та справді його обдумати. До того ж, ще ніхто інший до Дари не сватався.

— Для неї лишень сімнадцята весна настала, — продовжував своєї Будей. — Дитина!

— Сімнадцята? Дівиць сватають на шістнадцяту, не така вже й княжна дитина, — не здавався Владолюб. — Княжна ладна та складна, лицем вдалася й на вроду гарна, розум при ній. Ні гризачка, ні глуханя, ні черевуха її не займали. То в чім же причина?

— Виною лиш одне, — процідила крізь зуби Прямислава, у вікно вдивляючись. — Безглузда обіцянка Гострозора, котра у підсумку дуже дорого мені коштуватиме. Він дозволив думати Дарі, що вона сама господиня своєї долі, що сама собі нареченого обиратиме. Саме це й відлякало од неї женихів. Хто ж захоче бути знехтуваним відмовою дівчини, навіть якщо то княжна?

Зміїний Хвіст

Велерад власноруч оглядав привезену з Вовчого Урвища деревину, потім разом з Матейком вони перевіряли тижневий видобуток з каменоломень у поселенні Нордич, що розташовувалося неподалік від Кам’янополя. Повернутися до фортеці засвітла не вдалося, тому загін заїхав у городище вже тоді, коли у внутрішньому дворі підпалили смолоскипи на фортифікаційній стіні.

На зустріч їм з палат вже поспішав Їжак, у своїй чудернацькій манері перехиляючи бочкоподібне тільце з ноги на ногу:

— Воєводо, вечеря готова, а вас все нема й нема. Я вже хвилюватися почав, де це ви поділися, що ж то таке сталося, чи ніякої приключки не відбулося…

— Не бурчи! — відмахнувся Велерад. — Наче квочка, чесне слово.

Матейко та інші воїни з загону добродушно розсміялися.

— Може й бурмочу я, воєводо, але кажу правду, — не образився Їжак.

Разом вони всі подалися до Головного залу.

Вечеря у кам’яних палатах була мовчазною та тихою. Ніхто не знав, чим те обумовлено, але дізнаватися не поспішав.

Швидко закінчивши, Велерад підвівся і вся палатна челядь та його загін, котрі за старим північним звичаєм завжди розділяли вечерю з воєводою, теж підвелися. Велерад змахнув їм долонею та наказав продовжувати без нього, пославшись на деякі справи. Запитавши Їжака, чи готова його купіль, задоволено кивнув, покидаючи головний зал.

У світлиці, котра належала особисто воєводі, було порожньо, але в жаровні весело танцювали язички полум'я, а з дерев'яної балії, застеленої зсередини конопляним простирадлом, піднімався густий білястий пар, наповнюючи кімнату насиченим ароматом чебрецю та звіробою.

Роздягнувшись, Велерад занурився у гарячу воду. Відкинувши голову на дерев'яне узголів'я, дозволив собі трохи полежати нерухомо. Спочатку тіло заніміло від втоми й він не міг поворухнутися, а потім відчув прилив сил та бадьорості.

Вода охолонула доволі швидко, але задрімавши, Велерад того навіть не відчув. Врешті переступивши через край балії, потягнувся за сухим простирадлом, що лежало на стільці поряд з нею, та почав повільно витиратися, все ще думаючи про своє.