Розділ 7

Світоград

Дні для Вінцеслава перетворилися на одну суцільну сіру пляму не даючи розрізнити, де ранок, а де вечір.

Після того як він покинув пивницю, де мав розмову з Местиславом та Орієм, Вінцеслав став сам не свій. Його захопив у полон справжній вихор думок, виборсатися з котрого просто не вистачало душевних сил. Якщо з дня, коли радники оголосили останню волю Гострозора, Вінцеслав ще сумнівався у тому, що має вірну позицію, якщо ще краєчок його серця огортали сумніви і виникало відчуття, що, можливо, вибір батька і не був безпідставним, то тепер ті сумніви наче вітром розвіяло. Вінцеслав був не один, його підтримав молодший брат, своєю підтримкою підбадьорив і один з воєвод.

Правду кажучи, Вінцеслав завжди знав, що не розбирається в людях. Вірив всьому, що йому говорили та підтримував думку більшості. Саме цим кардинально відрізнявся від Горислава. Хоча завжди знав, що колись успадкує престол князівства, щиро вірив, що до того дня ще має непомірно багато часу і може використовувати його лише собі в задоволення. Більше того, Вінцеслава ніколи не цікавили княжі обов’язки та те, що собою насправді являють княжі намісники у воєводствах.

На відміну від Горислава, котрий старанно проходив муштру разом з іншими хлопчиками почергово у кожному воєводстві, сам Вінцеслав віддавав перевагу іншим заняттям. Здружившись з декількома такими ж лоботрясами, Вінцеслав пропускав бойові заняття, втікав з друзяками та тинявся городищами, не підкорявся наказам воєвод та дружинників, жорстоко насміхався над челяддю, котра була нижча за юного князя та не мала права голосу поряд з ним. Подорослішавши у хлопців подорослішали й забави. Вони зачастили до пивниць, шукали доступних вдовиць, котрі були не проти розважитися в компанії молодих та гарячих хлопців і таке веселе життя Вінцеслава цілком влаштовувало.

До розмови з Местиславом, Вінцеслав навіть якось замислився над тим, що й сам не хоче полишати свою безвідповідальну буденність і змінювати її на щось інше. Проте слова брата та Орія раптом зачепили в його душі якусь іншу струну, певно то була гординя. Вінцеслав відчув себе приниженим та зневаженим рідним батьком, а розуміння того, чому відношення Гострозора стало таким, так і не прийшло.

Заливаючи в горлянку черговий кухоль солодкої медовухи, Вінцеслав відчував, що наче розділяється на дві частини: одна, слабка і квола, благає не завдавати шкоди Гориславу, бо він ні в чому не винен, а інша, сильніша та гучніша, доводить, що за те, що належить йому за всіма писаними та неписаними законами князівства, варто боротися до останнього. Причина того була одна, в собі Вінцеслав ще міг сумніватися, але Местислав помилятися не міг.

Дзеркальна Гладь

Останнє воєводство князівства мало одну велику відмінність від інших, а саме, єдине володіло виходом до безкрайнього Синього моря, за котре жителі Благодатної Землі давно вже не пливли. Не тому, що боялися, просто не відчували себе готовими до тої подорожі.

Ще будучи без пушку над верхньою губою, Скол та його брати й сестри, довгими зимовими вечорами, любили слухати розповіді свого діда про героїчні походи на кораблях за Синє море. Аж подих затамувавши, маленький Скол слухав про дивовижні городища, котрі розкинулися за морем, про золотоверхі палати, про безстрашних воїнів, котрі б’ються не на життя, а на смерть, про прекрасних принцес, ладних поцілити в саме серце кольором своїх очей, про моторошних ворожбитів, здатних підкорити волю одним своїм поглядом. Йому мріялося, що тільки-но досягне сімнадцятої весни, стане моряком і рушить на одному з кораблів воєводства до тих незвіданих земель, але сталося не так, як гадалося.

Загадковий флер з очей спав тоді, коли Скол дізнався про жахливі бійні, в котрі потрапляли моряки Дзеркальної Гладі з чужинцями. Саме те лихо врешті-решт призвело до того, що вони перестали плисти за Синє море, боячись накликати біду на князівство та повернулися до свого основного заняття — скотарства. У воєводстві, в котрому, де не кинь погляд, простягалися буйні степи, то було неймовірно вдалим рішенням, та й закупівля деревини з Вовчого Урвища на будівництво кораблів вартувала занадто багато золота, а своєї власної вдосталь не було.

Проте всі люди заходу по натурі своїй були мрійниками і навіть не легка буденність зі своїми постійними хвилюваннями не могла того змінити.

З семи дітей старого Рудоборода залишився тільки Скол і отримавши меч Дзеркальної Гладі, сів він у Другоші — столиці воєводства, котра, випалена сонцем, біліла серед безкрайнього степу, спрямована своїм віковічним поглядом на таємниче Синє море.

З маленького хлопчика-мрійника Скол перетворився на загартованого в боях безсердечного воїна, котрий цінував насолоду тіла куди дужче, аніж насолоду душі, одружився з найвродливішою дівчиною у воєводстві та сам обзавівся трьома малолітніми дітьми. Мріяти було більше нікому.

З того дня, як дійшла до Скола звістка від вірних людей, котрих він залишив у Світограді, про наказ Гострозора, він вже знав, яким шляхом піде, але все ж відіслав листи Орію та Велераду. Точно знав, що Яромир вірний Гориславу, а В’ятко не піде проти рішення Гострозора, а от Метальник і Імлистий могли добряче здивувати своїм рішенням, бо перший з власною головою дружбу не водив, а другий заради особистої вигоди міг сплутати доріжки решті воєвод.

Саме над цим думав Скол, потягуючи вино зі срібного кухля та споглядаючи з вікна Головного залу бурхливі хвилі моря — насувалася гроза.

— Невже ж ти думав, що вони тобі правду скажуть? — запитав світловолосий чоловік з короткою борідкою та холодним поглядом.

— Я не настільки малодушний, Тригосте, — Скол допив вино і гукнув одну з кімнатних дівок, жадаючи ще.

— Імлистий буде робити лиш те, що йому вигідно, а Метальник в останню мить передумає і скаже, що так і було, — продовжив Тригост.

— Та чи можна їх за це засуджувати?! — всміхнувся Скол, спрямовуючи погляд на дівчину, котра внесла кухоль з вином та поставила на столик поряд з помостом, де знаходився пишно прикрашений золотом трон Дзеркальної Гладі. — Хто така?