Розділ 5

Світоград

— Уже їдеш? — почувся грубий голос десь за спиною.

Велерад озирнувся зустрічаючись поглядом зі Сколом, котрий стояв за кілька кроків від його коня.

Перевіривши на міцність мотузку похідної сумки, Велерад підійшов до нього, склавши руки на грудях:

— А що?

— Не залишишся, аби дізнатися, чим справа закінчиться? — Скол задумливо почухав густу бороду.

— Не до цього. У Кам’янопіль привезли деревину з Вовчого Урвища, маю перевірити, — байдуже відповів Велерад.

— На те є помічники. Вони ж у тебе як дресировані ведмеді. Впораються, — Скол озирнувся навкруги і обережно взявши його під лікоть, відвів трохи далі від північних воїнів, що споряджали коней в дорогу. — Послухай, гряде щось недобре ...

— Земля перевернеться? — поцікавився насмішкувато Велерад. — Якщо ні, то вибач, я поспішаю.

— Не дурій! — Скол скреготнув зубами. — У городищі ходять чутки про те, що між княжичами назріває біда. Вінцеслав не може стерпіти, що князь його обійшов, а Горислав не збирається порушувати волю покійного. Якщо дійде до війни, ти на чий бік встанеш?

— Ось коли війна дійсно буде, тоді й вирішу, — відповів незворушно Велерад.

— І справді сам собі на думці! Вирішувати зараз треба. Яромир твердо тримається боку Горислава, В’ятко намагається довести всім, що порушувати волю Гострозора — блюзнірство, а це означає, що він теж стане на бік нового князя, — вів далі Скол.

— Пам'ятається мені, Білощит казав, що поки війни немає — ми всі друзі і негоже нам будувати підступи один проти одного, — спокійно нагадав Велерад. — Тому будь другом, дай знати, якщо переворот почнеться.

— Думаєш, твоїх земель не торкнеться? — Скол простежив за тим, як Велерад стрибнув на свого коня. — Думаєш, тебе не торкнеться? Сьогодні ти шанований воєвода, а завтра раб на своїх же каменоломнях. Нам потрібно триматися разом. І я ні за що не повірю, що ти їхав, аби особисто супроводжувати камінь до Світограду.

— У що ти віриш, я не знаю, та й не турбує мене це, — кінь Велерада здійняв хмару пилу на дорозі і незабаром зник з поля зору.

За Велерадом пришпорила коней і п’ятірка його воїнів.

Скол стиснув кулаки й грубо вилаявся, а тоді попрямував в бік стоянки, де очікували його власні воїни.

Местислав провів рукою по гладенькій шкірі підборіддя і глянув на Орія, котрий з гуркотом поставив свій кухоль на дерев'яний стіл в пивниці.

— Нервуєш? — вуста Местислава розпливлися в глузливій усмішці.

— Я не навчений нервувати. Думаю, чим вся ця історія обернеться для нас, — відрізав Орій, поглядаючи через плече на завсідників пивниці. — Що, коли тут зараз шпигуни Вінцеслава, а сам він вже розповідає про все Гориславу? За таке нас у зашморг кинуть завтра, якщо ще не сьогодні.

Местислав розсміявся:

— Вінцеслав ніколи не додумався б залишити тут своїх шпигунів, бо він таких просто не має, та й до Горислава не піде. Буде сидіти на самоті, долати сумніви доти, доки ті його не зжеруть. Знаєш, я навіть розумію князя, котрий всупереч законам передав престол середньому сину. Вінцеслав — нікудишній правитель, те навіть малодушному зрозуміло. Не було б у Гострозора середнього сина, він передав би престол навіть байстрюку, але не Вінцеславу.

— Яка тобі з цього вигода? Будь правителем Вінцеслав чи Горислав, твоє становище в палатах не зміниться: ти смачно їж і м'яко спиш, поруч завжди є дівка, готова тобі догоджати. Не життя, а рай, — Орій уважно придивився до обличчя співрозмовника.

Местислав на мить задумався, дивлячись на свої акуратно підстрижені нігті, а потім відповів:

— Я вже сказав — не було б у князя середнього сина, він передав би престол мені.

— Тобто, — очі Орія округлилися і він пригладив густе волосся, — ти мітиш у князі? Думаєш, це можливо?

— Цілком, — кивнув Местислав.

— Але як? Ти ж не зумієш повалити з престолу Горислава, — недовірливо кивнув головою Орій.

— І не збираюсь. За мене це зробить старший братик. Я ж дочекаюся миті, коли Гострозоровичі перегризуть один одному горлянки в міжусобній війні, а потім сяду на князівський престол, — переможно усміхнувся Местислав.

— Ну і ну! — Орій був більш аніж здивований.

— Якщо випала така нагода, нею ж гріх не скористатися. Чи не так? — своїми холодними очима Местислав вдивився в обличчя Орія.

— Але не думай, що наші воєводи тебе радісно підтримають. Не знаю, може хтось в душі й жадає ключі від Світограду, але попри все вони шанують волю Гострозора.

— Для цього ти мені й потрібен. Мені потрібна своя людина серед воєвод. Я повинен заручитися їхньою підтримкою. Ти ж знаєш, як вони налаштовані, — відповів Местислав.

— А чом ти такий впевнений, що мені довіряти можна? Звідки знаєш, що до тебе, чи до Вінцеслава, розташований я? — вигнув густу брову Орій.

— Бо знаю про твої невиплати мита князю, про твої грабунки у сусідніх воєводствах і ще про багато інших темних справ, які тебе, як воєводу, зовсім не прикрашають, — Местислав нахилився до нього і заглянув у вічі. — Горислав за таке по голівці не погладить, а я можу пробачити.

Орій відчув, що жарти скінчилися й нервово ковтнув:

— Знаю точно, що Яромир Лучник і вся Зелена Рівнина прихильні до Горислава. Яромир ніколи не виступить проти нього. В’ятко Білощит не схильний до сліпої віри, але він був відданий Гострозору, тому виконуватиме його останню волю — примкне до Горислава.

— Як щодо воєводи Дзеркальної Гладі? — поцікавився Местислав.

— Складно сказати, — почухав потилицю Орій. — Думаю, Скол Рудобород встане на бік того, хто перемагатиме у протистоянні.

— А Зміїний Хвіст? Кого обере північний воєвода? — напружився Местислав. — З іншими мені все зрозуміло, а от цей — темна конячка.

 — Велерад і справді темний, мов води Синього моря, його думок ніхто не знає. Я гадки не маю, до кого він приєднається. Божевільний він, але спритності йому не позичати. Перший серед метальників бойових сокир та ножів у князівстві. Велерад хитрий, розумний, сильний та загартований у боях воїн, але повторюю, з власною головою не товаришує, — відповів Орій.