Світоград
Вперше Дара вийшла з палат через декілька днів після загибелі батька. Домна вмовила її прогулятися на торжок, аби подивитися на виступи скоморохів та купити кілька нових відрізів тканини на сукні. Дара опиралася, але в підсумку здалася. Взявши з собою одну з кімнатних дівок на ім'я Любава, котра була подружкою Дари, вони подалися на торжок.
Життя там кипіло та вирувало й нікому не було діла до болючої втрати княжни.
Дара повільно йшла поміж широких лав купців та торговців з розкладеним просто на землі крамом. Там можна було побачити все, чого тільки бажала душа: завезені з Дзеркальної Гладі різнокольорові тканини й чудовий срібний посуд, вирізьблені з дерева стільці, столи й тумби рук умілих майстрів Вовчого Урвища, поруч розташовувалися дерев'яні ящики з сезонними овочами та фруктами Зелених Рівнин, по сусідству з ними тіснилися солона риба та риб’ячий жир з Імлистої Пустки, дублені шкури тварин, дерев'яні іграшки у вигляді коників та свистків і ще багато-багато іншого.
У центрі торжка кружляли й стрибали через голову три парубка з натягнутими на голову хутряними шапками, насунутими майже на очі — місцеві скоморохи.
— Дивись, княжно, яка чудова тканина, — Любава провела пухкою долонькою по виставленому на блискучому сонці відрізкові гладкої тканини. Здавалося, струмуючи на пальцях, вона палає червоним полум'ям.
Дара байдуже кивнула й відвернула голову в бік, на виниклий шум. Недалеко від них з’юрмилися люди і чулися вигуки.
— Що там таке? Чого всі збіглися? — Любава витягла шию, намагаючись розгледіти, що відбувається.
Домна тим часом приклала до грудей Дари тканину і схвально клацнула язиком:
— Тре’ брати. Гей! Молодчику, за скільки віддаси тканину на сукню княжій дочці?
Молодий крамар розгублено почухав потилицю.
— Я заплачу! Скільки б цей скнара не запросив за неї, — почувся вкрадливий чоловічий голос.
Дара повернула голову і побачила Орія — воєводу Імлистої Пустки.
Він усміхнувся їй, схиливши голову в легкому поклоні, а тоді підморгнув:
— Тканина прекрасна, але вона не зрівняється з красою нашої княжни.
— Йшов би ти своєю дорогою, воєводо, — примружила очі Домна. — У княжни є три брата, які не потерплять навіть поганих дум в її бік.
Орій гмикнув:
— Бач, яка захисниця! Грізна, мов сама Темнолика, хоч і не тримає меча.
Домна відсунула Дару, вставши між ними, і гордо випросталася.
— Хіба княжна вже обіцяна комусь в наречені? — знову гмикнув Орій.
Домна зніяковіло мовчала.
— Ну, тоді кожен може спробувати щастя, — розвів руками Орій. — Чи не так?
— Кожен може, але не кожен те щастя отримає, — відповіла Дара, дивлячись в його темні очі.
— Гонорова ти, княжно, — Орій обдарував її глузливою усмішкою, а його очі тим часом жадібно оглядали фігуру дівчини. — Кому ж таки дістанешся?! Замовлю й я словечко твоєму братові.
Відчуваючи себе немов оголеною серед натовпу, Дара інстинктивно склала руки на грудях:
— Замовляй, воєводо, та ні на що не розраховуй. Мій батько дав мені право самій обирати свої думки та майбутнє.
— Твого батька вже нема серед живих, а з його смертю й це право втратило будь-який сенс, — Орій повернувся і впевненою ходою попрямував в інший кінець торжка. Кілька його озброєних вояків пішли слідом.
— Негідник, нехай і воєвода. Думав, що своїми промовами закрутить голову моїй княжні, — сердито пробурмотіла Домна, беручи долоню Дари в свою. — Дитино, не звертай уваги. Ніхто і ніколи не видасть тебе заміж проти твоєї волі. Це наказ покійного князя.
— Його наказ — звести на правління Горислава, але є ті, хто проти. Може й зі мною так буде? — зовсім тихо мовила Дара.
Домна з Любавою перезирнулися, але нічого не відповіли, а погляд Дари вже знову зосередився на натовпі, що утворився в центрі торжка.
— Що ж там таке? — пробурмотіла Любава.
— Ходімо, глянемо? — Дара подивилась на Домну. — Будь ласка!
Жінка зітхнула й розплатившись за тканину, вони поспішили до натовпу.
Побачене вразило Дару до глибини душі. У центрі кола, котре утворилося з людей, стояв міцної статури високий чоловік, стискаючи в руці бойового ножа. По його оголених грудях струменів піт, а довге волосся стало вологим. У кількох кроках від нього виднівся широкий дерев’яний щит, встромлений у землю, а перед ним тулився хлопчик років восьми. На його забруднених щоках виднілися вологі доріжки від сліз, а тонкі рученята тремтіли.
— Золотий і цілься по рукам та над головою, — вигукнув хтось з натовпу.
Почувся схвальний гомін у відповідь.
— Що вони роблять? — Дара потягнула Домну за рукав.
— О! Це не для княжни забава, — Домна спробувала відвести Дару подалі від натовпу.
— Люди ставлять гроші метальникові, а він за це кидає ніж у щит туди — куди просить замовник, — коротко пояснила Любава.
— Але ж він може вбити хлопчика, — очі Дари розширилися.
Служниці притихли, красномовно дивлячись на неї.
Дара раптом просунулася крізь натовп і вигукнула:
— Зупиніться! Це ж дитина!
— Даро? — Домна потягнулася до неї, але натовп пожвавився, затискаючи її в кільце, не даючи змоги й ворухнутися. Те ж сталося і з Любавою.
— І що? — метальник з цікавістю подивився на неї.
— Відпустіть його, — наївно попросила Дара.
Натовп зареготав з недолугої дівчини.
З насмішкою чоловік подивився на Дару:
— Людина заплатила мені, я мушу відпрацювати свій золотий.
Монет, аби заплатити йому, у Дари не було, а виділений Домні Прямиславою золотий вони вже витратили на тканини, прикраси та солодкі горіхи.
Дара обвела стурбованим поглядом натовп:
— Хто ця людина?
— Я! — поглядом своїх темних очей її пронизував Орій. Вуста його чіпала ядуча насмішка.
Дара ковтнула:
— Воєводо Орію, залиште метальникові монету, але дозвольте відпустити хлопчика.
Відредаговано: 09.12.2022