Розділ 3

Світоград

У княжих палатах панувала тиша, але вона нагадувала не що інше, як затишшя перед бурею.

Прямислава виконувала роль хранительки князівства до тієї миті, коли закінчиться траур і престол займе новий князь. Що коїлося в її голові в ті дні, знала лиш вона одна. Радників ігнорувала так само, як і своїх дітей. Могла годинами сидіти на престолі, занурившись у важкі думки, і не звертала уваги на навколишній світ.

Вінцеслав, навпаки, з кожним днем ​​все більш перетворювався на осередок балачок всієї столиці: в компанії десятка дружинників-друзяк блукав від пивниці до пивниці, стріляв з лука по живим мішеням і метав по ним кинджали. Один з вельмож ледь не побив його за те, що серед білого дня, п'яний як чіп, Вінцеслав намагався поцілувати його незаміжню дочку.

Коли ті новини дійшли до Горислава, він негайно відіслав доручних знайти старшого брата та привести до палат.

Неприємна розмова застала Горислава у престольній за обговоренням з радниками закупівлі у Зміїному Хвості сірого каменю, аби полагодити західну оборонну стіну, котра почала обвалюватися.

Вінцеслав увірвався в престольну і, похитуючись, підійшов до Горислава. Направивши на нього свій меч, прошипів:

— Ти ще ж не князь, а вже смієш викликати мене на уклін?

Від Вінцеслава несло медовухою і Горислав зробив крок назад, спокійно дивлячись йому у вічі:

— Я не викликав. Я попросив знайти тебе і передати, що хочу поговорити.

— Це одне і теж. Якої вогневиці? Гориславе, ти намагаєшся мене принизити? Повір, принизити більше, аніж це вже зробив князь Гострозор — неможливо, — п'яно усміхнувся Вінцеслав.

— Тебе принизив батько, то чого ж ти мстиш мені? — Горислав торкнувся пальцем кінчика спрямованого на нього меча. — Відведи! Ти не опустишся до того, аби через цей престол підняти зброю проти рідного брата. Ми — одна кров!

Вінцеслав не ворушився, дивлячись на нього.

— Ти поводишся нерозумно. Якщо звістка про твої п'яні гульбища дійшла до мене, повір, про них вже відомо й у воєводствах. Це прикрашає тебе та княжі палати? Що, коли така поведінка послужить воєводам причиною, аби підняти проти нас зброю і піти на Світоград? Ти про це подумав? — в голосі Горислава задзвенів метал. — Як вони відреагують на те, що ти ставиш живі мішені, зазіхаєш на гідність вельможої дочки і ледь не б'єшся з її батьком — шанованим у столиці купцем?

— Плювати я хотів, — відрізав Вінцеслав. — Підвішу їх усіх!

Вуста Горислава торкнула іронічна насмішка:

— Підвісиш? Та ти хоч чуєш себе зараз? Знаєш, що кожен з них воїн з такою вправністю, що нам і не снилося? За плечима у них сотні вишколених дружинників, загартованих у боях.

— Один з них дівка, — розреготався Венцеслав.

—  Дівка, котра може одним ударом меча зрубати голову дикого кабана, — Горислав хитнув головою. — Думай, що говориш і де говориш. Не грай з вогнем. Кожен з воєвод наш друг доти, допоки відчуває, що йому це вигідно. І відданий він нам до тієї миті, поки ми віддані йому. Ні секундою довше.

Вінцеслав змовк, опустивши голову.

Горислав, користуючись його мовчанкою, наполегливо продовжив:

— Те, що сталося — сталося. Ми не в силах нічого змінити. Тільки богам відома причина такого вчинку батька, але слід прийняти його. Я не вибирав таку долю, вона вибрала мене.

— Хотів би я почути, що б ти заспівав, братику, якби опинився на моєму місці. Що б ти робив тоді? — Вінцеслав криво всміхнувся, заглядаючи йому у вічі.

Горислав мить мовчав, а після відповів:

— Я б злився так само, як злишся ти, бо мені зрозумілі твої почуття і твої емоції, але потім я спробував би зробити все, аби стати сильнішим та показати всьому князівству, що нітрохи не гірший за їхнього нового князя й що справа не в тому, що я не в змозі правити князівством, а в особистих помислах батька. Ось що б я робив на твоєму місці!

— Я не ти, — Вінцеслав повернувся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився. — І більше не смій викликати мене на уклін, інакше меч витягну не тільки я.

Горислав мовчки подивився на двері, а потім повернув голову до принишклих в кутку радників.

— Переказиться, — невпевнено промовив Будей.

— Ні, не переказиться! Вчинок батька отруює його розум, далі буде тільки гірше, —  зітхнув Горислав. — Моє правління ніколи не дасть йому забути та зцілитися.

Дара сумно дивилася у вікно своєї світлиці навіть не торкнувшись їжі, котру принесла Домна.

— Так діло не піде, — пробурмотіла нянька. — Тим, що голодною смертю помреш, лише проблем додаси родині.

— Що воно тепер буде? — стиха запитала Дара. — Знаєш?

— Звідки мені знати? — стисла плечима Домна. — Я ж лиш нянька при тобі.

— Не бреши! — сіпнулася Дара. — Ти з палат виходиш, отже знаєш і чуєш, про що люд говорить. Розповідай!

— Знайшла кому норов свій показувати, — Домна стиснула тонкі вуста й насупилася.

— Я не норов показую. Я хочу знати, що діється, бо мені не байдуже. Домно, я вже не дитя, як ви всі вважаєте, — викрикнула Дара.

Домна все ще мовчала.

— Ну гаразд, як так! Сама піду, городищем прогуляюся, і новини почую, — Дара різко підвелася.

— От вже послали боги дитя! — пробурмотіла Домна. — Нема чого ходити городищем, як недоумкувата, та люду в рот заглядати. Що говорять, що говорять? Що князь-батечко все вірно зробив.

— Що Горислава на престол посадив? — перепитала Дара.

— Не примушуй мене повторювати те, що я повторювати не хочу. Все вірно зробив і край. Отак-от! — Домна кивнула на страву. — Тепер їж і не мели язиком.

— Ти маєш занадто багато вольностей, нянько. От скажу, щоб по твоїй спині батіг затанцював, то й присядеш трохи, — Дара все ж знову сіла на стілець.

— Як би не так, — огризнулася Домна, бо гніву своєї юної княжни ні краплі не боялася.

Горислав зайшов у престольну, де сиділа Прямислава, та уклонившись, став чекати, поки вона першою звернеться до нього.