Розділ 2

Дуже повільно і водночас надто швидко опускалося сонце на спочинок. Золоті, з перламутровим переливом, промені торкнулися стін палат, фарбуючи їх у вогняні відтінки. Тонкими нитками впали на широкий плац для віче, розташований перед самим входом до кам’яних палат. Чіпали ніжним доторком обличчя спочилого на своєму щиті князя Гострозора, піднесеного на високу кам’яну тумбу в центрі плацу. Князь був одягнений у свої обладунки поверх полотняних святкових шат, а холодні долоні його лежали на не менш холодному ефесі меча, прикрашеному дорогоцінним камінням.

Біля кам’яної тумби стояли Прямислава, Дара, Вінцеслав, Горислав і поруч ще один, наймолодший, син Гострозора — байстрюк на ймення Местислав.

За ними зібралися челядь, дружина і простий люд, який зумів дістатися до столиці зі всього князівства.

На обличчі кожного застиг вираз непідробленої скорботи. Князь

Гострозор дійсно був захисником та благодійником для свого народу: він дбав про нужденних, допомагав чесним і сумлінним та жорстоко карав винних.

Дара дивилася на схилених у скорботі матір та братів, краєм ока бачила печаль на обличчях п'яти воєвод, але розуміла, що нічий біль не зрівняється з її болем. Болем улюблениці, останньої і єдиної князівської дочки, котрій було даровано найкраще майбутнє — право обирати самій.

Дара спробувала вирівнятися і залишатися незворушною, як матір, але замість того торкнулася рук батька. Ще вранці ті руки ніжно пестили її щоки, а пальці повільно перебирали шовковисті пасма її волосся.

— Батьку, — прошепотіла Дара, жадібно хапаючи ротом повітря. — Батечку мій!

— Час, — Прямислава змахнула долонею, затягнутою в чорну тканину рукавички.

Тільки тоді Дара помітила на її поясі короткий гострий клинок з вигнутим руків’ям, знак того, що до кінця жалоби вона — хранителька князівства.

Воєводи підняли щит, кожен опускаючи край на своє плече, і процесія рушила по городищу головною дорогою, яка вела вниз по схилу, до воріт оборонної стіни.

Дара опустила погляд собі під ноги. Як молодша з дітей, вона йшла останньою у вервечці матері та братів. Поруч виникла Домна і підбадьорливо стиснула її руку, а одна з кімнатних дівок ласкаво торкнулася щоки, прибираючи волосся, що вибилося з-під щільного чорного покривала, котре вкривало голову. Дара глянула на неї і побачила на юному обличчі теплу підбадьорливу усмішку.

Очима Дара відшукала Горислава, але він навіть не глянув на неї у відповідь. Горислав виконував обов'язки, покладені на сім'ю покійного князя, і не міг дозволити собі помилку. У порівнянні з нею всі брати поводилися гідно, навіть Вінцеслав, котрий не дуже шанував княжі обов’язки.

На березі сакральної ріки Стрімка, котра на півдні впадала у Синє море та розбивалася на русла по всьому князівству, скорботна процесія зупинилася. Воєводи переклали щит з тілом князя у підготовлений дерев'яний човен, набитий сухим сіном, і, знявши з зап'ястя тонкі чорні стрічки, по черзі поклали їх поруч із ним. Те ж зробили його сини та Прямислава.

Коли прийшла черга Дари, дівчина раптом чітко зрозуміла, що то кінець. Вона назавжди прощалася з батьком. Востаннє бачила і торкалася його. Сльози потекли по щоках, коли тремтячими руками намагалася зняти з зап'ястя свою жалобну стрічку. З першої спроби нічого не вийшло, немов батько й сам не хотів втрачати ниточку з нею, але те було обов'язковим ритуалом.

Жодна нитка не може пов'язувати живих та мертвих. Ніколи.

Нарешті тканина піддалася і полотно ковзнуло Дарі на долоню.

Схилившись до вуха князя та ковтаючи солоні сльози, вона прошепотіла:

— Все в світі тлінне і все минає, але не моя любов до тебе, батьку!

Стрічка впала Гострозору на груди. Дара торкнулася вустами холодного чола і, спіткнувшись, відступила.

Прямислава накрила тіло князя чорною вологою тканиною, взяла з рук Тихомира запалений смолоскип і доторкнулася ним до сіна. Воно миттєво спалахнуло, обвиваючи змащену жиром тканину. В’ятко відв'язав човен, відпускаючи його за течією.

Полум'я тим часом охопило ніс човна, пожираючи тіло князя Гострозора і перетворюючи його на попіл.

Коли зник останній промінь західного сонця, палаючий човен перетворився на невеликий вогник, котрий відносило в далечінь стрімкою течією ріки.

Дара все ще тихенько схлипувала і міцні руки Горислава обвили її плечі, притискаючи до грудей:

— Тихше! Тихше, сестро. Вже все. Тепер вже все.

— Дійсно все. Його більше нема з нами й ти ллєш сльози даремно. Цим князя не повернути. Ти лише чорниш його пам'ять своєю негідною поведінкою, — відрубала раптом Прямислава, різко повернувшись до неї. — Досить. Я тобі наказую!

Дара придивилася до перекошеного від гніву обличчя матері і побачила там ретельно прихований біль:

— Прости, матінко.

— Негайно відіслала б тебе до світлиці, але радники хочуть з нами говорити, з усіма нами, тож йдемо до престольної, — Прямислава повернулась і попрямувала по спорожнілій дорозі, котра підсвічувалася полум’ям смолоскипів, що тримали в руках розставлені на узбіччі вартові.

— Що знадобилося радникам в настільки пізню пору настільки важкого дня? — в голос задумався Вінцеслав. — Як думаєш, Гориславе?

— Гадки не маю і це мені не подобається, — напружено відповів Горислав, дивлячись вслід матері.

— Думаєш, княгиня теж нічого не знає? — запитав Местислав.

— Думаю, що ні, — заперечливо хитнув головою Горислав.

— Знала, не виглядала б розгубленою, а вона розгублена, — додав Вінцеслав.

Дара мовчала, слідуючи за братами та не випускаючи долоню Горислава зі своєї руки. Вона й хотіла б відповісти, що княгиня виглядала зовсім не розгубленою, а розгніваною, але її здолали втома та байдужість до всього навколо.

Ввійшовши до престольної, Дара тихенько стала в самому куточку і вслухалася в розмову шанованих радників її батька. Як вона й передбачала, слово було передано Тихомиру — першому старійшині князівства.