Розділ 2

Дуже повільно і в той же час надто швидко опускалося сонце на захід. Золоті, з перламутровим переливом, промені торкнулися стін палат, фарбуючи їх у вогняні відтінки. Тонкими нитками впали на широкий торжок, розташований перед самим входом до кам’яних палат. Чіпали ніжним доторком обличчя лежачого на своєму щиті князя Гострозора, піднесеного на високу кам'яну тумбу в центрі торжка. Князь був одягнений у свої обладунки поверх полотняних святкових шат, а холодні долоні спочивали на не менш холодному ефесі меча, прикрашеному дорогоцінним камінням.

Біля кам'яної тумби стояли Прямислава, Дара, Вінцеслав, Горислав і поруч з ними ще один, наймолодший, син Гострозора — байстрюк на ймення Местислав.

За ними зібралися челядь, дружина і простий люд, який зумів дістатися до столиці князівства. На обличчях кожного застиг вираз непідробленої скорботи. Князь Гострозор дійсно був захисником та благодійником для свого народу: він дбав про нужденних, допомагав чесним і сумлінним та жорстоко карав винних.

Дара дивилася на сумуючих матір та братів, краєм ока бачила печаль на обличчях п'яти воєвод, але розуміла, що нічий біль не зрівняється з її болем. Болем улюблениці, коханої і єдиної князівської дочки, котрій було даровано найкраще майбутнє — право обирати самій.

Дара спробувала вирівнятися і залишатися незворушною, як матір, але замість того торкнулася рук батька. Ще вранці ті руки ніжно пестили її щоки, а пальці повільно перебирали шовковисті пасма волосся.

— Батьку, — прошепотіла Дара, жадібно хапаючи ротом повітря. — Батечку мій!

— Час, — Прямислава змахнула долонею, затягнутою в чорну тканину рукавички.

Тільки тоді Дара помітила на її поясі короткий гострий клинок з вигнутим руків’ям, знак того, що до кінця жалоби вона — хранителька князівства.

Воєводи підняли щит, кожен опускаючи край на своє плече, і процесія рушила по городищу, головною дорогою, яка вела вниз по схилу, до воріт оборонної стіни.

Дара опустила погляд собі під ноги. Як молодша з дітей, вона йшла останньою у вервечці матері та братів. Поруч виникла Домна і підбадьорливо стиснула її руку, а одна з кімнатних дівок ласкаво торкнулася щоки, прибираючи волосся, що вибилося з-під щільного чорного покривала, котре вкривало голову. Дара глянула на неї і побачила на юному обличчі теплу підбадьорливу усмішку.

Очима Дара відшукала Горислава, але він навіть не глянув на неї у відповідь. Горислав виконував обов'язки, покладені на сім'ю покійного князя, і не міг дозволити собі помилку. У порівнянні з нею всі брати поводилися гідно, навіть Вінцеслав, котрий не дуже шанував княжі обов’язки.

На березі сакральної ріки Стрімка, котра впадала у Синє море та розбивалася на русла по всьому князівству, скорботна процесія зупинилася. Воєводи переклали щит з тілом князя у підготовлений дерев'яний човен, набитий сухим сіном, і, знявши з зап'ястя тонкі чорні стрічки, по черзі поклали їх поруч із ним. Те ж зробили його сини та Прямислава.

Коли прийшла черга Дари, дівчина раптом чітко зрозуміла, що то кінець. Вона назавжди прощалася з батьком. Востаннє бачила і торкалася його. Сльози потекли по щоках, коли тремтячими руками намагалася зняти з зап'ястя свою жалобну стрічку. З першої спроби нічого не вийшло, немов батько й сам не хотів втрачати ниточку з нею, але те було обов'язковим ритуалом.

Жодна нитка не може пов'язувати живих та мертвих. Ніколи.

Нарешті тканина піддалася і полотно ковзнуло Дарі на долоню.

Схилившись до вуха князя, ковтаючи солоні сльози, вона прошепотіла:

— Все в світі тлінне і все минає, але не моя любов до тебе, батьку!

Стрічка впала Гострозору на груди. Дара торкнулася вустами холодного чола і, спіткнувшись, відступила.

Прямислава накрила тіло князя чорною вологою тканиною, взяла з рук Тихомира запалений смолоскип і доторкнулася ним до сіна. Воно миттєво спалахнуло, обвиваючи змащену жиром тканину. В’ятко відв'язав човен, відпускаючи його за течією.

Полум'я тим часом охопило ніс човна, пожираючи тіло князя Гострозора і перетворюючи його на попіл.

Коли зник останній промінь західного сонця, палаючий човен перетворився на невеликій вогник, котрий відносило в далечінь стрімкою течією ріки.

Дара все ще тихенько схлипувала і міцні руки Горислава обвили її плечі, притискаючи до грудей:

— Тихше! Тихше, сестричко. Вже все. Тепер вже все.

— Дійсно все. Його більше нема з нами й ллєш сльози даремно. Цим князя не повернути. Ти лише чорниш його пам'ять своєю негідною поведінкою, — відрубала раптом Прямислава, різко повернувшись до неї. — Досить. Я тобі наказую!

Дара придивилася до перекошеного від гніву обличчя матері і побачила там ретельно прихований біль:

— Прости, матінко.

— Негайно відіслала б тебе до світлиці, але радники хочуть з нами говорити, з усіма нами, тож йдемо до престольної, — Прямислава повернулась і попрямувала по спорожнілій дорозі, котра підсвічувалася полум’ям смолоскипів, що тримали в руках розставлені на узбіччі вартові.

— Що знадобилося радникам в настільки пізню пору настільки важкого дня? — в голос задумався Вінцеслав. — Як думаєш, Гориславе?

— Гадки не маю і це мені не подобається, — напружено відповів Горислав, дивлячись вслід матері.

— Думаєш, княгиня теж нічого не знає? — запитав Местислав.

— Думаю, що ні, — заперечливо хитнув головою Горислав.

— Знала, не виглядала б розгубленою, а вона розгублена, — додав Вінцеслав.

Дара мовчала, слідуючи за братами та не випускаючи долоню Горислава зі своєї руки. Вона й хотіла б відповісти, що княгиня виглядала зовсім не розгубленою, а розгніваною, але її здолали втома та байдужість до всього навколо.

Ввійшовши до престольної, Дара тихенько встала в самому куточку і вслухалася в розмову шанованих радників її батька. Як вона й передбачала, слово було передано Тихомиру — першому старійшині князівства.

Старець прочистив горло, видавши протяжне зітхання, що супроводжувалося сиплим кашлем, і обвів поглядом присутніх княгиню та нащадків, а потім допитливо подивився на Будея та Владолюба. Перший випромінював тривогу, другий виглядав геть непроникним.