Розділ 1

Минуло тринадцять весен.

Князівство прокидалося од сну. Повільно та розмірено той сон тягнувся рваними шматками туману по лугах, танув дрібними краплями роси на пишних густих травах, втікав, гнаний золотисто-рожевими променями сонця, що розсипалися по верхівках дерев і купалися в чистих прозорих водах ріки.

Повітря, переповнене ароматами весняних квітів, п’янило, крутило голову і спонукало душі тягнутися до світла.

Незайману тишу напівсонного князівства порушив пронизливий звук рогу, що донісся з вершини оглядової башти князівських палат.

Широкі дерев'яні ворота, котрі вели у городище, відчинилися і з них галопом рвонули коні з декількома вершниками, одягненими у виблискуючі на сонці металеві обладунки. За ними мчала зграя гончих з лискучою чорною шерстю.

У центрі кавалькади, на вороному жеребці, їхав кремезний чоловік з сивиною в темному волоссі і широкою густою бородою, котра приховувала нижню частину обличчя. На його голові виблискував масивний золотий вінець, всіяний коштовними каменями, а міцне тіло огортала довга чорна мантія, обшита білим хутром, котра приховувала добротні срібні обладунки. То був могутній князь Гострозор.
Поруч з князем, по обидві руки, на норовистих конях, їхали молоді чоловіки в не менш пишних обладунках та мантіях, скріплених на грудях однаковими золотими брошками у вигляді грона калини.

Гончаки загавкали відчувши жертву і понеслися вперед, обганяючи лісників, котрі їхали попереду всіх.

— Нехай почнеться полювання! — громоподібно проголосив князь, підіймаючи вгору руку, що стискала важкий лук.

Почувся мисливський клич, а потім свита розділилася. Одні кинулися з левади на схід, до прадавнього лісу, інші — на південь. Молоді чоловіки, котрі супроводжували князя, теж роз’їхалися, залишаючи його в оточенні лише десятка вишколених вояків особистої дружини.

Кожен передчував маленьку перемогу в битві з дикими звірами, що населяли ліси за ворітьми.

— Княже! Тур! Просто на узліссі Кістяного лісу тур, — вигукнув один з воїнів, вказавши на величезну тварину, що насторожено спостерігала за гуртом людей, нерухомо застигнувши на узліссі.

— Мені до пари, — Гострозор усміхнувся, пригладивши бороду, і взяв з рук воїна, що під’їхав до нього, свій шолом. Одягнувши його на голову, зверху натягнув вінець та перезирнувся з дружинниками. — Він мій!

Воїни покірно схилили голови на знак згоди.

Гострозор кинув зброєносцю лук і витягнувши з наплічника свого меча, підійняв його, пришпорюючи коня. Тур, помітивши небезпеку, понісся вперед. З його пащі полетіли залишки зірваної трави, дихання збилося і він клекочучи заревів. Князь вдарив коня по боках, змушуючи бігти ще швидше. В крові вирував азарт від того, що відбувається, і він жадібно хапав ротом повітря.

— Даремно віддав зброєносцеві лука, зараз би підстрелив, — пробурмотів собі під ніс Гострозор, міцніше стискаючи ефес меча і заводячи руку в бік, готуючись до удару.

Тур зупинився і раптом повернувся до нього. З пащі тварини текла слина, а потужні боки здіймалися від частого дихання.

— Втомився? — усміхнувся Гострозор. — Скоро відпочинеш, мій друже.

Меч зблиснув в променях сонця, котре пробивалося крізь гілки в балку. Гострозор полетів на загнану тварину, котра знесилено дивилася на нього, але раптом в голові його промайнула здогадка. Чому ж тур не робить останніх спроб врятуватися, а просто дивиться на нього?

Князь зрозумів все занадто пізно. Тварина не рятувалася. Вона заманила його в пастку, а тепер атакувала. Гострозор потягнув упряж коня, намагаючись зупинити його. Кінь заіржав, очі його розширилися од жаху, коли тур вдарив потужним копитом по пухкій землі і, пригнувши голову вниз, кинув на противника довгий погляд, немов давав час відступити.

В ту ж мить князь перетворився з мисливця в жертву.

Кінь знову заіржав. Десь позаду почулися голоси дружини та гавкіт собак. З дерев злетіло кілька сполоханих дрібних пташок, пурхаючи крильми.

Тур кинувся на коня атакуючи, але Гострозор підняв меч вище і рубонув тварину по загривку. Тур заревів, його очі налилися кров’ю. Він штрикнув коня, вганяючи гострі роги йому під ребра. Кінь брикнув копитами і звалився на землю, викидаючи Гострозора з сідла.

— Княже! — з поміж дерев з'явилися два лучника з націленими вперед стрілами.

— Стріляй! — скомандував Гострозор, готуючись до нової атаки.

Кілька стріл зі свистом промчали повз Гострозора, вражаючи тварину в шию і круп, але видавши оглушливий рев, вона знову понеслася на князя. Він замахнувся мечем, бачачи новий потік стріл, що пронизує тура, але тварина навіть не думала падати.

— Цільтеся в копита! Чуєте? — Гострозор вдарив тура поміж очей, але наступної миті щось гостре увігналося йому під ребра.

Тур підійняв князя на роги.

Воїни кинулися на тварину, вправно орудуючи своїми мечами. Тур заревів, скинувши Гострозора собі під копита, з його пащі потоком стікала кров. Через кілька хвилин під напором мечів він, нарешті, впав на вкриту мохом траву.

Зброєносець кинувся до Гострозора, що лежав долілиць:

— Княже!

— Гарненько ж я його, так? — прохрипів Гострозор. З куточка його рота тоненькою 

Цівкою стікала кров. Забарвила вона і срібло кольчуги, і білосніжну хутряну облямівку мантії. 

Зброєносець лишень кивнув,сповненим жаху поглядом дивлячись на інших воїнів.

— Княжичі тут! Розступися! — почувся грізний голос одного з воєвод.

— Княже! Батьку! — до правителя кинулися двоє парубків, котрі спішилися зі своїх коней. — Батьку!

— Його не врятувати.

— Усі кишки назовні.

— О, боги! Це кінець!

Тихий шепіт долітав до княжичів, але обидва вважали за краще не звертати на ті слова уваги. Вони припали навколішки і взяли холодіючі руки батька в свої.

— Не думав, що воно так обернеться, — прошепотів Гострозор, скляним поглядом обвівши синів. — Вінцеславе, Гориславе, шкода мені. Направду!