Пролог

Ти ніколи не знайдеш його на мапі сучасного світу,

але в глибині душі знатимеш, де воно було.

Хоча на землю вже прийшла щедра осінь, на дворі ще палахкотіло сонце. Навкруги стояв аромат свіжоскошеної трави та дощу, котрий пролився на світанку. Гарячий відпар від вологої землі, що стрімко підіймався вгору, наповнював груди дівчинки, котра уважно слідкувала за рухами своєї няньки.

Жінка вправно квітчала високу товсту свічку з жовтого воску, переплітаючи її різнокольоровими стрічками, котрі виблискували в сонячних променях.

— Що це, Весілля Свічки? — запитала дівчинка, яскраво-блакитними очима споглядаючи няньку.

— Сім особливих днів у році, моя Ясноока, — з усмішкою відповіла жінка. — По всьому князівству святкують прихід осені, прикрашають свічки та кладуть на найпочесніше місце в домі, а ще сьогодні підстригатимуть хлопчиків та вперше посадять їх на коней.

— І Вінцеслава? — перепитала дівчинка.

— Так! — жінка кивнула. — Тепер і Вінцеслав стане справжнім вершником.

— Але я двічі бачила, як він впав з коня, — продовжувала мала.

— Двічі впав, а на третій вже не впаде, — відповіла жінка. — Вінцеслав неодмінно стане вправним вершником, як і наш князь-батечко. Ходімо вже ставити свічку, моя Ясноока.

Дівчинка зістрибнула з дерев’яної скрині, на котрій сиділа, плутаючись у довгій лляній сорочці:

— А я теж вершником буду?

Жінка розсміялася ще голосніше:

— Ні, Даро, ти вершником не будеш. Ти виростеш прекрасною княжною та продовжиш славний рід Гострозоровичів.

— Так, я виросту прекрасною княжною, — поважно хитнула головою дівчинка. — Ходімо вже ставити ту свічку.

Взявшись за руки, вони обидві подалися з чисто вибіленої світлиці, високі вузькі вікна котрої виходили на блискучу ріку.

На торжку перед княжими палатами вже зібралося багато простого люду, була там і дружина, були там і воєводи, була там і велика княжа родина.

Всі милувалися пишно прикрашеним торжком, вдихали аромат їжі, котру молодиці у святкових шатах розставляли на дерев’яних столах, довгими рядами розкладених вздовж високої фортифікаційної стіни.

Дара вдивлялася в обличчя людей, намагаючись впізнати декількох своїх подружок, котрі були служками у палатах. Інших друзів у неї не було.

— Кого виглядаєш так уважно? — запитала нянька, стиснувши її тоненьку долоньку.

— Любаву бачила нині? Бо я ні, — зітхнула Дара.

— Не бачила. Мабуть княгиня відіслала її з дорученням кудись. Ти краще стій гарнесенько та слідкуй уважненько, бо матінка опісля запитає, що ти бачила та що чула. Як не розкажеш, кого винним назвуть? — нянька уважно глянула на неї.

— Тебе, Домно, — Дара пригнічено підняла до неї русяву голівку, але побачивши крихітні пустотливі вогники у світлих очах засміялася.

Хлопчики літ семи-восьми стояли в ряд на чолі з молодим дужим воїном з княжої дружини та з хвилюванням очікували, коли ж почнеться церемонія посвячення у вершники.

Серед них Дара впізнала свого старшого брата на ймення Вінцеслав. Хлопчик нервово переминався з ноги на ногу та весь час витирав спітнілого лоба. Його темно-блакитні очі шукали когось серед натовпу і Дара знала, що шукають вони матір.

Наступної миті в центр торжка повільно та поважно вийшов сам князь, на голові котрого виблискував масивний золотий вінець. Окинувши мудрим поглядом хлопчиків, він усміхнувся і піднявши свого меча промовив:

— Нехай почнеться!

Дужий молодий воїн наблизився до першого з хлопчиків, тримаючи в правій руці короткий клинок, гостро заточений з обох боків. Вмілими спритними руками він за мить обстриг волосся на голові хлопчика та попрямував до наступного з ряду. За ним слідом йшов ще один воїн, голову котрого вже посріблила сивина. Підхопивши хлопчика на широкі плечі, він поніс того до коней, що стояли навпроти.

Дара аж рота роззявила, слідкуючи за тим, що діялося на торжку. Подібного вона ще в своєму короткому житті не бачила.

Воїн посадовив хлопчика на коня, передаючи йому у тремтячі руки упряж. Хлопчик випрямив спину та вдаривши коня по бокам, галопом помчав вздовж внутрішнього двору. Те ж саме було виконано для ще чотирьох хлопчиків, що складали першу п’ятірку. Далі настала черга другої п’ятірки, потім третьої і наступних.

Вінцеслав впорався з завданням за ледь. Він мало не звалився з коня, коли повертався назад до торжка, але дивом втримався у сідлі. Дара навіть подих затамувала очікуючи, що на те скаже князь, але той лиш кинув на Вінцеслава гнівний погляд і на тому все й скінчилося.

Чомусь Дарі прийшла думка, що Горислав, їхній середній брат, впорався б з тим завданням краще.

Загалом з коня впали лише троє хлопчиків з тридцяти. Дара не знала чи хорошим те було результатом, чи навпаки поганим, але помітила якими присоромленими ті виглядали.

Потім три радника князя встали в самому центрі торжка та тричі прославили імена своїх верховних богів: Світодара та Темнолики.

Дара знала, що на стрімчакові, над Священним проваллям, під час заходу сонця, їм будуть принесені щедрі дари, але те дійство малим дітям споглядати було суворо заборонено. Також вона знала, що серед тих дарів буде і зстрижене волосся юних вершників, котре урочисто кинуть у полум’я жертовного багаття.

Зазвучала ніжна мелодія сопілки, до неї приєдналися гусла та бубни. Полинули чисті голоси піснярів і люд почав вмощуватися за столами, повними наїдків.

Урочистості минули і почався справжній бенкет.

Домна відвела Дару назад до палат, тільки-но сонце стало сідати за обрій. Дорослі готувалися йти до Священного провалля і дітям на торжку вже робити було нічого.

Гарненько вкривши Дару, Домна за звичкою присіла на круглий стілець-триніг і провела долонею по її густому волоссю.