1.21

Іноді земля там тремтить без причини, іноді вітер приносить звук, схожий на кроки. А іноді, в мить між сутінками й ніччю, можна побачити два силуети. Один створений із вогню, інший із самої темряви. Вони більше не торкаються одне одного, не говорять, не наближаються. Та все ще танцюють, повільно, вічно. Ніби сам світ боїться забути, з чого почалася його історія.

Кажуть, і донині, коли місяць піднімається високо над світом, а його срібне світло розливається над Долиною Забутих Мрій, можна побачити тіні, що танцюють поміж туманів і хмар. Та це не примари і не привиди загублених душ. Це відлуння Першого Танцю. Пам’ять самого світу, що продовжує жити навіть тоді, коли люди вже забули його історію.

Вони рухаються повільно, майже урочисто, ніби повторюють ритм чогось набагато давнішого за час. Їхні кроки нагадують биття серця вмираючої вічності — тихе, глибоке, сповнене суму і незбагненної краси.

Кажуть, один їхній крок і з неба падає зірка, один поворот і десь у світі дитина вперше бачить у сні те, чого ніколи не знала, але завжди пам’ятала душею. Тіні не говорять, їм не потрібні слова. Бо в їхньому мовчанні живе музика прадавнього світу: того, що існував ще до народження часу, до світанків і ночей, до людей і богів.

І якщо довго дивитися на їхній танок, можна відчути дивне тремтіння в серці. Наче щось усередині тебе теж пам’ятає, пам’ятає вогонь, пам’ятає тишу. Пам’ятає той перший дотик між світлом і тінню, з якого народилося все.