1.14

Простір розірвався, мов тонка тканина, не здатна більше втримувати силу народженого світу. І з цих розломів постали світи.

Одні були наповнені світлом і жаром, де полум’я жило у серцях небес і землі. Інші народилися з тиші й мороку, огорнуті вічною ніччю та шепотом забутих тіней. А між ними існували світи Сутінків: крихкі й мінливі, де світло й темрява вчилися співіснувати, не знищуючи одне одного.

Так Всесвіт перестав бути єдиним. Він розсипався на безліч реальностей, і кожна з них несла у собі відлуння того першого танцю: дотику вогню й тіні, з якого народилося саме життя.

Долина Забутих Мрій більше не була лише місцем зустрічі. Вона стала Серцевиною: живим центром нового світу, точкою, з якої реальність почала розростатися в усі боки, мов нескінченне павутиння долі. Саме звідси розійшлися перші краї й землі, кожна з яких несла у собі відлуння тієї первісної зустрічі.

Серед них постали Землі Сутінків: край вічної межі, де день і ніч ніколи не можуть остаточно перемогти одне одного. Там обрій завжди тоне у червоно-попелястому світлі, а хмари висять низько над землею, забарвлені кольором крові та згасаючого вогню. То були землі пам’яті.

Тут жили ті, хто ще чув відлуння Першого Танцю: поети, що записували сни світу; провидці, які бачили тріщини між реальностями; і божевільні, чиї душі не витримали тягаря прадавньої істини. Бо саме вони пам’ятали те, що світ давно почав забувати: усе народилося не з війни, а з дотику.